Сніжна казка для Міріам - Ольга Островська
«Я що, схожа на ідіотку? − обурено ухкає Брі. Ще й гострим дзьобом цапає мене за плече. − Сказала, що таким гадам, як він, ніякої віри немає, тож нехай валить лісом. Він і звалив кудись. А я, поки його не було, прикинулася, що мене нема. І коли чаклун повернувся і поліз у клітку розбиратися, куди я поділася, клюнула його в око, подряпала обличчя, вирвалася, вибила вікно і полетіла. Він був надто зайнятий своїми ранами, щоб мене зупинити. Надовго зовнішність йому зіпсувала».
Ого. Молодець. Ховатися Брі справді вміє неперевершено. Дар такий вроджений. Варто сестрі захотіти як слід, і її ніхто не побачить і не відчує, навіть найгострішим магічним чуттям. Вона просто зникає зі всіх рівнів сприйняття. Тож чаклунка таким чином могла запросто обдурити. Але...
От відчуваю я, що моя сестричка сильно щось недомовляє. Не бреше – за нашого способу спілкування це дуже важко, – але упускає багато деталей, які чомусь хоче від мене приховати.
− Він же не зробив з тобою нічого поганого?
«Звісно, зробив. Я ж тобі про клітку розповіла», − стрекоче уїдливо.
− І все?
«А цього що, мало?» − на мене звертається осудливий погляд.
− Ні, звісно. Але ти недомовляєш, от я й подумала… може, ще щось трапилося.
«Нічого», – отримую у відповідь. І ось тепер я буквально впевнена, що мені брешуть. Але чому при цьому моя сестра відчуває справжнісіньке збентеження і навіть ніяковість? Чим можна так сильно збентежити птаху? Яка ще й купу всякого різного всього бачила за час нашої спільної шпигунської діяльності.
Однак Брі всім своїм виглядом демонструє, що більше нічого не скаже щодо цього. І я абсолютно впевнена, що якби вона була зараз людиною, її обличчя було б червоним, як мак.
«Нам треба поспішати, сестричко. Він міг одразу після моєї втечі зв'язатися з Ляльководом. А той може здогадатися, що ми тут робимо і що шукаємо, – змінює вона тему. − Тож вперед, вперед, вперед!
Ухнувши, вона злітає з мого плеча і починає наполегливо кружляти довкола.
− Та йду я, − відмахуюсь. Поправляю каптур, знову відштовхуюся палицями й прямую далі. – Слухай, мені здалося… чи ти не дуже хочеш повертатись у людську подобу?
«Були такі думки, – зізнається сестра. – Але я передумала. Тепер хочу».
Хм. Чи не в чаклуні вродливому часом справа?
