Сніжна казка для Міріам - Ольга Островська

«Котися разом зі своїм графом, знаєш куди», − спалахнула безсилою злобою, знову спробувавши вирватися або хоча б дотягнутися до жилястого зап'ястя дзьобом. Але чаклунські пута тримали міцно.

− Не знаю. Розкажеш? Мені дуже цікаво, – реготнув мерзенний чаклун. І поніс її до узлісся. Не потопаючи в снігу, рухаючись немов у повітрі. Дивний...

На узліссі, в затінку засніжених дерев, чекаючи на господаря, стояв кінь. Стояв собі смирно прямо так, на снігу, хоча мав би провалитися по черево. А до його сідла була прикріплена клітка. Для ворони якоїсь, судячи з розміру. Або горобця.

− Вибач, люба, доведеться тобі потерпіти трішки тісняву, − проворкував гад мерзенний, запихаючи в це пристосування для тортур її, доволі велику, хижу і дуже злу сіру сову. − Обіцяю, це ненадовго. Скоро ми будемо в мене вдома, і я покажу тобі свою справжню гостинність.

У висоту клітка виявилася ще нормальною, а от ширини не вистачало навіть на те, щоб стояти, не торкаючись лозин складеними крилами.

«Я тобі це пригадаю, клятий чаклунисько», − пообіцяла злісно, спалахнувши на нього ненависним поглядом, коли дверцята зачинилися.

− Хм, приємно знати, що я такий незабутній, − знову обдарували її широкою посмішкою перед тим, як мерзенний чаклун птахом злетів на коня.

Дивна річ, вона зовсім не боялася. Злилася, психувала на себе, що так безглуздо попалася, але страху не було й близько. І незрозуміло було, чи це пов'язано з тим, що від цього дивака не вловлювалося реальної загрози її життю, чи з тим, що він якось скував її волю? Напевно, таки з першим, тому що на ясність її мислення чаклун наче ніяк не впливав.

Влаштувавшись у сідлі, птахолов відразу направив свого зачарованого коня вглиб лісу.

Але вже за кілька десятків метрів вона помітила, як навколо почало відбуватися щось дивне. Ліс навколо змінювався з разючою, неприродною швидкістю. Вони ніби стрімко переміщалися порталами з місця на місце, але жодному разу їй не вдалося засікти просторовий перехід. Принаймні звичайний. А те, що вловлювалося, визначенню не піддавалося.

Як таке взагалі можливо? Що то за магія така дивна? Чи чаклунство… Так навіть Мірі не вміє…

− А Мірі у нас хто? – одразу ж відреагував на необережну думку птахолов.

Зло ухнувши, вона відвернулася, розглядаючи сліди, що залишилися після них. Ті практично відразу зникали, заметені білою поземкою. Знову чаклунство. Тільки тепер її почала опановувати справжня тривога. Як тепер утекти? З цим гадом навіть думати треба обережніше… І ця необхідність відчувалася дико незвично… дратувало, що хтось чужий може її чути.

− Не скажеш? – нагадав він їй про своє запитання.

«Ні».

− Чому, красуне?

«Бісиш».

− Йой, яка ти несправедлива до мене.

«Ти хворий? У клітку навіщо мене посадив, посліду шматок?»

− Мені добре заплатили, щоб я тебе упіймав, − пролунала абсолютно незворушна відповідь.

«Продажний шматок посліду», – зневажливо пирхнула.

− Радше прагматичний, − заперечив чаклун, якого її визначення, здається, таки трохи зачепило.

«Угу, продажний і є, – знову знущально ухнула. – Ще й сволота ница».

− А це ще чому? − щиро здивувався чоловік і навіть клітку підняв, щоб подивитись їй у вічі.

«А з Ляльководом добровільно інші не працюють», – припечатала холодно.

Зрозуміло ж було, який саме граф так зажадав її впіймати. Точно до Мірі хоче дістатися. Сама по собі вона йому не потрібна...

Біси! Знову зайве подумала!

Чаклун, звісно ж, все зайве почув, мантикори б його зжерли.

− Як цікаво, − піднявши брову, схилив він голову набік. − Нам з тобою однозначно варто відверто поспілкуватися, люба. Я розповім, чому погодився працювати з Лялькаводом, а ти розкажеш, навіщо він тебе замовив.

«І не мрій, солодкий», − в тон йому протягнула подумки.

Ну красивий же! Гад.

У відповідь на це чаклун ще й підморгнув їй лукаво. У-у-ух, покусала б.

Але на щастя, продовжувати це дивне спілкування він не став. Тому що до цього часу вони якимось невідомим чином опинилися біля занедбаної напівзруйнованої халупи, ледь не землянки, просто посеред незнайомого лісу. А далі все стало ще дивніше. Халупою цей будиночок виявився лише зовні, а всередині вона побачила приміщення розміром із солідний особняк не менше. Трохи недоглянутий і неприбраний, але точно не бідний. Знову дивне незнайоме чаклунство.

− Ласкаво прошу до мого дому, красуне. Ти перша моя гостя за… дуже багато років, – урочисто промовив чаклун, заносячи її у просторий вестибюль. І, не роздягаючись, потяг кудись далі просто так, у клітці. Як виявилося у велику вітальню, де прямо на столі посеред кімнати стояла клітка вже значно більша. Очевидно для неї приготовлена...

На цьому моменті потік спогадів раптово обривається. Немов Брі передумала показувати мені те, що сталося далі.

«Він пересадив мене в ту велику клітку і зняв примус, – просто розповідає сестра. − Далі поводився, як блаженний навіжений, розмовляв так, ніби дбає про мене, навіть м'ясом спробував нагодувати. Свіжим, парним… я майже спокусилася. Але цей гад завів розмову про Ляльковода і про тебе, знову спробував випитати, навіщо йому потрібна я. І навіть натякнув, що вранці йому треба буде зв'язатися з графом і відзвітувати, тож у мене, мовляв, є час його переконати, чому цього не треба робити».

− Ти йому розповіла? − ціпеніючи від страху, питаю я. Вона ж тут. Отже, він її відпустив. Боги, це так схоже на пастку, що в мене кров холоне. І вже починає здаватися, що нас з усіх боків оточують.