Сніжна казка для Міріам - Ольга Островська

На те, щоб дістатися до руїн, мені знадобилося ще дві години. З кожною хвилиною я буквально відчувала, як минає відпущений мені час. Сенд може прокинутися будь-якої миті й почне шукати. А я не уявляю повною мірою, які у нього можливості на власній землі. Підозрюю, що величезні.

Тому, коли перед нами виникає той самий пагорб зі спогадів Бріенн, полегшення, яке я відчуваю, ледь не збиває з ніг. Слава богам, дісталися нарешті.

Піднявшись на крутий пагорб й відчутно захекавшись, я не даю собі попусків і, скинувши лижі, одразу прямую за Брі, поспішаючи якнайшвидше знайти прохід у таємну скарбницю. Її ж, напевно, ще якось відчинити треба. А там можуть бути пастки…

Вхід, якщо це він, таки дійсно взагалі непримітний. І якби не сестра, не впевнена, що легко б його відшукала. Усередині одного з більш-менш збережених приміщень, в минулому, напевно, просторого залу, на стіні зображена красива фреска, яка, гадаю, колись вражала уяву своєю барвистістю і майстерним виконанням. Вражає навіть зараз. Якщо направду, тут таких багато. Відразу видно, що цей замок, попри те що мав і фортифікаційне значення, колись був досить розкішний. Навіть зараз видно, що це не сувора фортеця.

Проте, саме у цій фресці особливу увагу привертає сам сюжет. Дівчина, що летить на величезному бронзовому драконі. А на голові у дівчини та сама діадема, яку ми з Брі шукаємо.

Коли я вивчала інформацію про Арджанів, мені трапилася на очі легенда, що засновником їхнього роду можливо був дракон, який залишив своє королівство і відмовився від крил заради кохання до дівчини з людського роду. Не знаю, навіщо йому було аж відмовлятися від крил, з урахуванням того, що дракони за легендами могли спокійно приймати людську подобу, тобто по суті були ще одним видом перевертнів. Але історія здалася мені зворушливою, красивою та романтичною.

− Думаєш, тут? – дивлюся на сестру, що сидить на уламках старого каміна.

«Подивися на його крило», − примружується вона вдоволено.

Хм. Крило, кажеш?

Підступивши ближче, я підводжуся навшпиньки, щоб краще розглянути фреску. Ну, треба ж, як цікаво. Мабуть, серед Арджанів також маги землі були. Бо надто вже вміло замаскований окремий камінчик на цілісній, хоч і облупленому місцями, тинькуванні під сегмент перетинчастого крила. Нізащо б не розгледіла його, якби мені не вказали, куди саме потрібно дивитися.

− Ти в мене приголомшливо спостережлива, − усміхаюся тріумфально.

«Можна подумати, ти про це не знала, – ухкає, подумки пирхнувши, сестра. – Зможеш відчинити?»

− Зараз подивимося.

Обстеживши цей камінчик, я роблю висновок, що нічим смертельним він не начинений. І невдовзі стає зрозуміло, чому. Знахідка Брі виявляється лише першим ключем. Коли я на нього натискаю, чується гучний скрегіт десь у сусідньому приміщенні.

Мотнувши головою, Бріенн відразу зривається туди. Я також іду. І бачу, сестру на підлозі. Вона витріщилася на невелику частину стіни, що виїхала назовні. Ми тепер знаходимося в невеликій кімнаті, яка в минулому, напевно, служила чимось на кшталт вітальні.

«Любиш головоломки?» – насмішкувато цікавиться Брі.

− Тобі чесно? – зітхаю, наближаючись.

Дивлюся на розкішну барвисту мозаїку, що доволі добре збереглася. Нам із сестрою вже доводилося стикатися з таким способом приховування ключа. Потрібно визначити, які камінці знаходяться не на своєму місці й перемістити їх у правильне положення. На моє щастя, це геометричний візерунок, а не довільна картинка. Тож хвилин через двадцять ми з Бріенн спільними зусиллями знаходимо шість камінчиків, які потрібно переставити. І як тільки останній стає на місце, цей шматок стіни починає прокручуватися, відкриваючи такий жаданий для нас прохід.

Ох. Невже нарешті знайшли?

Потерши пальці, створюю розсип магічних шукачів. І здуваю їх з долоні у темний отвір, щоб виявити можливі пастки. Принаймні найпростіші.

Але шлях, здається, чистий.

− Зачекаєш тут? – дивлюсь на Брі.

«Ще чого!» – ухкає і, ляснувши крилами, злітає мені на плече.

− Так, ти маєш рацію. Треба триматися разом, – киваю, обережно ступаючи у темний прохід.

Ретельно прислухаючись, загостривши чуття до своєї максимальної межі, я повільно спускаюся кам'яними сходами в підземелля. Кілька разів відчуваю магічні викривлення попереду та обережно обходжу небезпечні місця. Керована вродженим чуттям, звертаю з дороги там, де відчуваю за потрібне звернути. І хвилин через п'ятнадцять опиняюся на кам'яному майданчику перед масивними, оббитими металом і оповитими древніми заклинаннями, дверима. Тими самими. Відьма так їх і описала. Але ці двері зовсім несподівано виявляються відчиненими.

Відчуваючи, як тривожно стискається в грудях серце, штовхаю їх, одразу ж запалюючи кілька магічних світлячків над головою. Зараз мені так страшно, що власним очам я більше не довіряю. Мені треба добре все бачити.

Ступаючи в скарбницю замку Арджан, я вже розумію, що відьма Родна, на яку я відпрацювала два роки задля інформації, як порятувати мою сестру, для якої виступала з акробатичними трюками й дресувала тварин, вона або помилилася, або, що значно ймовірніше, обдурила мене. Родна запевняла, що відправившись у ці руїни, я знайду порятунок для нас із сестрою, отримаю потрібний нам артефакт. А насправді… скарбниця ця порожня.

О боги!

Звісно, вона порожня. Як я могла повірити, що ніхто з багатьох поколінь Арджанів не знайшов таємної скарбниці свого предка? На яку казку сподівалася? Дурепа наївна! Нічого мене життя не вчить!

Родна. Відьма проклята. Навіщо вона мене так підставила? Занапастила нашу долю остаточно...

Бріенн, безшумно змахнувши крилами, злітає з мого плеча й облітає по колу порожній кам'яний мішок. Пролітає над постаментом, на якому мала стояти діадема... В обличчя б'є потоком повітря, змушуючи відчути сльози, що течуть по моїх щоках.

Сковтнувши гірку грудку, я все ж таки змушую себе ступити всередину. У серці все ще тріпоче надія, що не все втрачено, що потрібно краще пошукати, що тут може бути ще одна схованка…