Сніжна казка для Міріам - Ольга Островська

Вислизнувши на ґанок, я завмираю, з занепокоєнням вдивляючись у непроглядну лісову гущавину, оповиту світанковою темрявою за високим парканом особняка.

− Немає вашої сови? − виглядає назовні Мікель.

– Не бачу поки що, – хитаю головою. − Не морозь вуха. Ти обіцяв, що одягнешся.

– Слухаюсь, мамусю, – хмикає хлопець, ховаючись в дім.

А я так і залишаюся стояти з розкритим ротом. Як він мене назвав? Мамусею?

Начебто жарт... але дивно мені якось після нього. Сумно. Тужливо. 

Невже мені справді хотілося стати мачухою для цього майже дорослого серцеїда та спадкового генія? Якщо так, то я зовсім здуріла?

Схоже на те. Час звідси тікати, бо мені ще багато чого захочеться.

Переконавшись, що справді залишилася сама, спускаюся сходами у двір. Вдень слуги тут все розчистили й доріжки ще не встигло повністю замести снігом. Мої чобітки потопають тільки по щиколотку.

Поклавши свою ношу біля ніг, випростуюся. Струшую руки, заплющую очі, поступово відмовляючись від усіх зайвих думок, зливаючись душею з дикою природою, що оточує дім герцога. Відпускаючи на волю свій дар, який вже один раз використовувала цієї ночі.

Я є частиною цього світу. Частиною його магічної рівноваги. Я можу чути, можу говорити, можу вести, я можу кликати. Я тягнуся свідомістю до єдиної рідної душі, яка вже багато років ув'язнена в пташиному тілі.

− Де ж ти, Брі? Відгукнися, люба, − бурмочу тихо. − Сестричко, я чекаю на тебе.

Лісові крони шумлять на вітру. Десь далеко сонно каркає ворон, співають свою пісню вовки... Ліс живе звичайним нічним життям. Секунди течуть, зливаючись у хвилини… очікування здається вічністю.

І коли душу вже починає захльостувати розпач, я нарешті вловлюю відгук сестри. Далеко. Дуже далеко. Надто… Але вона чує мене. Вона жива і неушкоджена, обіцяє незабаром повернутися, приєднатися до мене. І посилає мені хвилю рішучості, підштовхуючи до дії.

Тобто... велить вирушати в дорогу, не чекаючи її.

Хрипко видихнувши, я опускаю голову. Заплющую затуманені очі. Веду підборіддям з боку в бік, струшуючи морок чужих емоцій. Тривога за сестру трохи вщухає. Але лише частково.

Це не схоже на Брі. Зовсім не схоже. Чому вона затрималася?.. У яку халепу знову встряла?

Позаду ледве чутно грюкають двері.

− Ну що? З'явилася? – збігає Мікель до мене у двір. Стає поруч, теж вдивляючись у темну гущавину лісу.

− Ні, − хитаю головою, − мабуть, полює десь. Коли закінчимо, покличу ще раз.

Не розповідати ж йому, що я відчула. Це аж ніяк не схоже на звичайну класичну магію.

Обернувшись, оглядаю хлопця з ніг до голови.

− А шапка де? − примружуюся несхвально, хоча він навряд чи зможе розгледіти мій вираз обличчя. Світла, що падає у двір із пари вікон у вестибюлі, надто мало.

− Я думав, ви не помітите, − широко посміхається Мікель, дістаючи з кишені куртки в'язаний головний убір.

− Я окаста, − усміхаюся лукаво. – І, до речі, годі вже викати. Можеш звертатися до мене на ти.

− Із задоволенням, − схиляє він чемно голову. − Ну що? Почнемо?

− Так, − струшую я руки. − Дивись, насамперед потрібно зліпити й скачати кілька куль зі снігу. З них ми зробимо тулуби. Ідея полягає в тому, що потрібно спорудити потужних високих бовванів. Що вище, то краще. Грізних на вигляд, зовнішність можна вигадати самому…

Пояснюючи, я поступово нагнітаю в долонях магію і починаю грати потоками повітря, зліплюючи спочатку сніжок, а потім цілу кулю з білого снігу.

− Так нечесно. Це не заклинання, – обурюється Мікель, уважно спостерігаючи за мною. – Ти це на сирій силі робиш.

− А тобі що заважає? – пирхаю глузливо. − Заклинання гарні для складних завдань, але іноді потрібно просто скачати сніг. Або просто дати комусь потиличник.

Зі смішком я веду пальцем і легенько збиваю йому шапку на ніс.

− Ах так?! − обурюється юна копія Сенда. І, поправивши шапку, рішуче йде до мене: – Гаразд, я зрозумів. Показуй, як ти це робиш.

По його примруженому погляду видно, що хлопець тепер дивиться лише на магічні потоки.

− Гаразд, стеж уважно. Впевнена, предмети ти левітуєш без зусиль. Бачила, як твій батько це робить, коли він з дерева мене знімав. З повітрям треба працювати трохи інакше. Його складніше відчути, зате воно набагато пластичніше і слухняніше.

Я повільно демонструю, як ущільнюю повітря, як спрямовую цей ущільнений потік у потрібному мені напрямку, загрібаючи сніг. Мікель, зосереджено насупившись, намагається повторити за мною.

− М'якше треба. Відчуй їх, – я хапаю його за руки, спрямовуючи. А в якийсь момент, піддавшись пориву, навіть пропускаю свою магію через його долоні, щоб явніше продемонструвати, що саме маю на увазі.

− Воу, − починає сміятися хлопець, коли з моєю допомогою у нього починає виходити все краще та краще. − Приголомшливо. Я справді вловив, що ти маєш на увазі. Тобі треба викладати. Багатьох заткнеш за пояс.

Та хто ж небезпечну шпигунку до дітей підпустить?

− Бачиш? Нічого складного, − посміхаюся, відступаючи від свого несподіваного учня. − Ну що, давай наввипередки? Хто перший збудує крижаного боввана заввишки... припустимо, не менше двох метрів, той...

Тут я завмираю, намагаючись придумати гідну винагороду.

− Той зможе поставити будь-яке запитання й отримає на нього правдиву відповідь, − хитро посміхається Мікель. Простягає мені руку: − Домовились?

Ну от… Який хитрий «пасинок» мені попався, однак.

Розумніше було б відмовитися, але раптова думка, що так я зможу дізнатися трохи більше про батька і сина, які так глибоко чомусь пробралися в моє серце, змушує мене згідно кивнути й потиснути протягнуту долоню. Про те, що я програю, думки навіть не виникає.

Однак незабаром я починаю розуміти, як сильно прорахувалась.

Перша куля у Мікеля виходить така собі. Але незабаром він набиває руку і починає працювати все швидше і спритніше. І за спорудження самих бовванів з обох боків від ґанку ми беремося практично одночасно. А далі я розумію, що, мабуть, дарма зв'язалася із сином генія.