Сніжна казка для Міріам - Ольга Островська
Перший кілометр дається мені досить важко. На лижах я не ходила вже дуже давно, напрямок знаю лише приблизно, на душі скребе як кішка лапою, а серце стискається від туги через розставання з Арджанами та від тривоги через дивне запізнення Бріенн.
Від'їхавши вже на пристойну відстань від герцогського особняка, зупиняюся і намагаюся покликати сестру ще раз.
Знов уловлюю її думообрази. Вже набагато ближче. Вона мчить до мене щосили.
Де ж ти була, люба? Куди тебе занесло?
Поправивши каптур, прямую далі. Поступово рухатися стає дедалі легше. Я знаходжу свій ритм, дихання вирівнюється, сніжний наст і дрібка магії допомагають мені не тільки не провалюватися, а й навіть майже не залишати слідів. На небі знову збираються хмари, віщуючи новий снігопад, тож незабаром навіть ті сліди, що залишилися, повністю занесе.
Бріенн безшумною тінню з'являється десь через хвилин сорок. І хоч сонце до цього моменту вже високо піднялося на небосхилі, через похмуре небо в лісі все одно досить темно. Зупинившись і спостерігаючи, як сестра робить навколо мене коло, я витягаю вперед руку, щоб вона могла сісти. І в ту ж мить на моєму передпліччі стуляються гострі хижі пазурі.
− Де ти була, Брі? – притуляюсь чолом до пташиного крила. − Я злякалася за тебе.
У відповідь сестра швидко перебирається до мене на плече, ловить мій погляд і, обурено ухкаючи, буквально затоплює мене своїми спогадами:
− Знайди й вивчи, − тихий шепіт залоскотав свідомість.
«Зроблю. І розвідаю всі стежки до руїн. Не тільки ті, що з Ґулема. Думаю, звідси нам буде легше туди дістатися», – дала обіцянку, за мить до того, як вірні сильні крила розітнули повітря, несучи пташине тіло геть.
Відчуття швидкого польоту. П'янке. Гірко-солодке. Як жити без нього згодом? Як навчитися знову бути людиною? Чи варто? Адже птахом теж добре…
Довге кружляння темним лісом, щоб знайти потрібне. І нарешті ось воно.
Стародавні руїни щербатими зубами піднялися над пагорбом. Давня магія колючим ознобом настовбурчила пір'я. Саме сюди нам потрібно. Саме тут має ховатися цей артефакт. Порятунок…
Вивчити все… Кожен камінь, кожну вибоїну… час є… сестра там, зі своїм герцогом… хай, їй це потрібно, як нікому. Можна знайти все самій, потім лише привести та показати…
Щоб виявити вхід у підземелля та скарбницю, знадобилася не одна година. Але він знайшовся. Тепер можна летіти назад… тільки поспішати нема куди. Домовленість була про ранок.
Можна розвідати ще шляхи, вполювати когось і почекати біля особняка… але це нудно… Раптом уже завтра знову стане людиною? Страшно… бути птахом просто… людиною дуже складно.
Попрощатися б з небом, полюванням, швидкістю… поки є час… він же є… Вона за цим тужитиме.
Поклик накрив свідомість так раптово, що й нестямилася. Солодкою патокою просочився у кров. Потяг кудись, збивши з обраного напряму. Тільки за кілька хвилин зрозуміла, що відбувається. Хтось покликав майже так само, як уміє кликати Мірі. Але чужий. І сила інша. Близька... але інша... і звуть не її, а всіх птахів з околиці...
Перший порив − мчати геть. Але контроль повернуто. Можна просто подивитися, що це за шалений любитель пернатих.
Він стояв посеред засніженого поля. Високий. Худорлявий. У довгому потертому зимовому пальті, зеленувато-сірого кольору. На вилицюватому обличчі зеленим світлом сяяли зовсім нелюдські очі. Довге темне волосся відтінку деревної кори стягнуте на голові в недбалий пучок. Руки розкинуті убік. А в небі над цим дивним чаклуном кружляв цілий смерч із безлічі птахів. Ґвалт стояв такий, що вуха закладало.
Подивилася, можна летіти геть. Черговий дивак… хіба таких мало у світі? Ще й чаклун… Гидота!
Ухнувши зі злою насмішкою, вибилася із загального пташиного потоку, маючи намір забратися звідти.
І тієї ж миті зелені, як у самого лісового духа, очі зловили її погляд.
− Ось і ти, моя люба, − тонкі губи вигнулися в задоволеній посмішці. І, змахнувши руками, чаклун одним махом відпустив все це пташине полчище, перетворивши весь простір навколо на повний хаос.
"Пастка", − спалахом засліпило свідомість. Чиїсь крила зачепили, збивши з польоту, ще й ще... Затятий пронизливий зойк сови потонув в оглушливому пташиному лементі. Крила, ляснувши, спробували знову зловити повітряні потоки... і безпорадно опали, скуті чужими чарами.
Тіло каменем ринуло вниз. Свідомість стиснулася в очікуванні неминучого удару.
Але його не сталося.
Покірні чужій волі потоки повітря підхопили практично біля самої землі, не давши снарядом гепнутися в снігову кучугуру. Опустили на сніговий наст майже дбайливо.
Затріпавшись, спробувала вирватися з пут, повернути контроль над тілом.
− Тихіше, тихіше, красуне, − присів поруч птахолов. Пригладив настовбурчене пір'я. − Я не збираюся тебе кривдити.
«То відпусти!» − гаркнула подумки.
− Відпустити не можу, − промовив чаклун, і тут же здивовано насупився. − Хм, а ти ще цікавіша, ніж мені сказали.
Ігноруючи її спроби цапнути його гострим дзьобом, чоловік спритно підхопив пташине тіло зі снігу. Підняв просто перед собою, знову ловлячи погляд. І знову його очі засвітилися містичною зеленню. Ні, він точно не здавався людиною. Занадто, дивний, чудернацький, лячно красивий... тьху, бридкий, точно, гидкий...
− Не птах, не людина... у тобі давня кров і давня магія, − забурмотів він, буквально пронизуючи її напівбожевільним поглядом. – Відчуваю чиєсь прокляття. Давнє настільки, що вже стало частиною тебе, отруїло кров, сплелося з аурою… М-м-м, як цікаво. І навіщо ж ти така незвичайна потрібна графові? А, красуне?
