Сніжна казка для Міріам - Ольга Островська
«Тут нічого немає», − прилітає мені думообраз від Бріенн.
− Ти впевнена? – шепочу знічено. Почуваючись абсолютно розбитою та дезорієнтованою. Так довго йти, сподіватися, шукати, щоб не знайти нічого.
«Так. Звідси давно все винесли», − повідомляє Брі, сівши на цей постамент.
− Обережніше, − кидаюся до неї. – Раптом тут ще якісь пастки є.
«Немає ніяких... хоча, яка вже різниця?» – ухкає безнадійно сестра, відвертаючись.
− Люба... − тягну до неї руки.
− Так ось, куди ти так прагнула? − приголомшує мене раптово гнівний чоловічий голос, що гулкою луною прокочується під кам'яними склепіннями.
Здригнувшись, завмираю, відчуваючи, як усередині все обривається й крижаніє.
Сенд.
− Я багато чого про тебе думав, вибудовував здогадки, але не припускав, що в мій дім забрела звичайнісінька злодійка і мисливиця за чужими скарбами, − всаджує він ще один ніж у моє серце, що вже й так стікає кров'ю.
В очах буквально темніє. Дихання спирає від задушливого болю в грудях. Похитнувшись, я підіймаю заплакані очі на Бріенн.
Адже він правий.
Злодійка. Злочинниця. Занапащена душа. Ручна шпигунка Ляльковода. Я навіть не змогла зробити те єдине, що мусила – звільнити й врятувати сестру. Тільки й можу, що приносити всім біду. На що я сподівалася? На волю? Дурепа!
Знову вляпалася по самі вуха. Нажила ще одного ворога, ніби їх досі в мене було мало. Але хоча б Брі я мушу звідси витягти. А потім... про потім я подумаю потім. Коли хоч трохи проясниться у голові.
Поворухнувши пальцями, подаю сестрі умовний сигнал. І все ж таки змушую себе повільно обернутися. Щоб подивитись у вічі черговій своїй помилці. Можливо, останній.
Він стоїть у дверях, склавши руки на грудях, і похмуро дивиться на мене. Чуттєві губи, які так солодко мене цілували лише кілька годин тому, кривляться в неприязній гримасі. На мужньому обличчі грають жовна. В очах люте полум'я гніву.
Наші погляди стрічаються. Крізь пелену сліз мені здається, що він здивовано хмуриться і подається до мене.
− Вибач, Сенде. Я не хотіла, щоб так сталося, – шепочу онімілими губами. І відкриваю портал у себе під ногами, щоб в одну мить провалитися в нього, зникаючи з герцогських очей. І впасти на ще одну кам'яну підлогу. Брі сірою блискавкою влітає за мною за мить до того, як портал стуляється в нас над головами.
− Міріам? – чую здивований жіночий вигук. − Це ви?
Судомно зітхнувши, я повільно підводжуся на тремтливі ноги. Випростуючись. Обводжу затьмареним поглядом суворих перевертнів, що оточили мене, і нарешті знаходжу очима молоду карооку блондинку в чоловічому одязі, що здивовано застигла на широких кам'яних сходах. А вона вмить, радісно скрикнувши, справжнім вихором кидається до мене, щоб зовсім несподівано для мене, згребти в міцні обійми.
− Яка ж я рада вас бачити! З вами все гаразд? Чому ви плачете? Вас хтось образив? − закидає мене питаннями наречена князя вовків, в якій я з деяким зусиллям впізнаю знайомого мені хлопця Янко, чиїм образом вона мені запам’яталася.
Ми познайомилися пів року тому. І я ледве не занапастила цю дівчину, що ховалася тоді під хлоп'ячою личиною. Бо, пов’язана клятвами, була змушена розповісти Ляльководу про хлопця, що несподівано прибився до табору тієї самої відьми Родни. Лише потім я дізналася, що насправді зустріла на своєму шляху зниклу багато років тому княжну гірського краю Лаготу, за затримання якої король Бранагіля обіцяв золоті гори своїм вірним псам, в тому числі й Влодеку.
І зараз я змушена шукати прихистку у того єдиного, кому хоч трохи довіряю, хто вже одного разу пропонував мені допомогу в обмін на послугу. У її пари, князя вовків Даміана Волдхарда.
− Доброго дня, Асірі, − обіймаю я дівчину у відповідь. – Я теж дуже рада тебе бачити живою та здоровою. Як гадаєш, пропозиція твого нареченого ще діє? Мені дуже потрібна ваша допомога та прихисток.
