Сніжна казка для Міріам - Ольга Островська

Бо він починає творити щось просто немислиме. Допомагаючи собі магією, руками, щось примовляючи й бігаючи довкруж, Мікель завиграшки споруджує величезного крижаного троля, що спирається на здоровенний кийок. Дуже правдоподібного, мальовничого та вкрай грізного троля.

До того моменту, як я закінчую ліпити своє звичайне снігове страшило для нечисті, мій суперник вже стоїть задоволений, склавши руки на грудях і спостерігаючи мої фінальні штрихи.

– Я переміг, – констатує він із крайнім задоволенням. – І в мене готове запитання.

− Навіть не сумнівалася, − бурчу з зітханням. − Гаразд, ти свою винагороду заслужив. Тільки принеси спершу драбину.

− Навіщо? – здивовано витріщається на мене Мікель.

− Морди їм розмалювати треба. Чи ти не приніс фарби?

− Біс його за ногу, − плескає він себе по лобі. – Забув. Зараз збігаю.

Він уже повертається до сходів. Але я раптом розумію, що це і є мій шанс утекти. Більш вдалого може і не випасти більше.

− Стривай. Кажи спершу своє запитання. Не люблю бути в боргу, – посміхаюся криво. – Потім розмалюємо.

− Ну добре, − Мікель повертається. Підходить до мене, стає навпроти, засунувши руки в кишені. Наче хвилюється. Дивиться уважно у вічі, а в тому, що його нічний зір майже не поступається моєму, я вже переконалася, поки ми гралися в скульпторів. І нарешті вимовляє: − Скажи, що для тебе означає мій батько?

Від несподіванки я почуваюся так, ніби мене вдарили в сонячне сплетіння. Навіть відсахуюсь трішки. Чомусь саме цього питання я не чекала. Але мала чекати, напевно. Звісно, він переймається батьком.

− Я… мені складно відповісти, − зізнаюся сковтнувши. − Все дуже складно.

− Ми домовились, − уперто висуває щелепу вперед цей юний чоловік. – Не треба цих дитячих відмовок. Я бачу, як дивиться на тебе батько, як він змінюється через тебе, як оживає. І хочу знати, що він означає для тебе?

− Твій батько… − дихання чомусь спирає, у горлі утворюється грудка, заважаючи дихати, а на очі раптово навертаються мимовільні сльози. Замружившись, я все ж таки вимовляю те, що рветься з самого серця: − Твій батько − це найкраще, що траплялося зі мною будь-коли у житті. Нездійсненна мрія, яка на коротку мить стала дійсністю.

Між нами повисає мовчанка, до країв наповнена невимовними емоціями, моїм надто частим диханням і свистом вітру в кронах дерев.

− Чому нездійсненна? – питає тихо Мікель.

Піднявши на нього погляд, я гірко посміхаюся.

− Це вже друге питання. Вибач, я не можу відповісти на нього. Можливо, потім ти сам зрозумієш. Але знай, понад усе на світі мені б хотілося стати частиною вашої родини. І я була б щаслива народити тобі братиків та сестер. З тебе вийде найкращий у світі пасинок і старший брат.

І я шалено заздрю тій жінці, яка колись займе місце поряд з ними.

Підійшовши ближче, поправляю шапку на скуйовдженому волоссі. Струшую сніг з уже таких широких плечей. Потягнувши Мікеля до себе, цілую в обидві щоки та в лоба. І, подумки співаючи колискову, огортаю хлопця, що нічого не підозрює, своїми чарами. Не такими сильними, як Сенда. Я не хочу, щоб бідолашний впав і заснув прямо тут. Нехай спершу добереться до ліжка і вже там засне здоровим міцним сном, поки не виспиться.

− Мікель, закінчімо почате, − з ніжністю і сумом дивлюся в здивовані очі. − Принеси, будь ласка, фарби.

− Добре, − киває він, кілька разів зніяковіло кліпнувши очима.

− Іди, − гладжу його по щоці.

− Угу, − бурмоче вже зовсім сонно.

І, розвернувшись до сходів, хитаючись, бреде назад у будинок.

− Прощавай, мій хлопчику. Не згадуй лихом, − шепочу тихо, дивлячись услід хлоп'ячій фігурі, що віддаляється.

Шмигнувши носом, судомно зітхаю. Сльози, зриваючись із вій, обпалюють шкіру льодом, а душу гіркотою. Але я, рішуче мотнувши головою, відвертаюсь і йду до лиж, що так і лежать посеред двору.

На невблаганно сірому небі, наче мої нездійсненні мрії, одна за одною гаснуть зірки.

Сонце встає. Тепер уже точно час йти.

Але ця ніч і цей ранок тепер назавжди закарбовані в моєму серці.