Сніжна казка для Міріам - Ольга Островська

− Твоя допомога мені не завадить. Але тільки одягнись, а то застудишся. Я тебе у дворі зачекаю.

− Навіщо у дворі? Я швидко, − вмить повертається підозрілість у його погляд.

− Та не хвилюйся так, без тебе не почну. Поки тебе не буде, свою Бріенн пошукаю. Та й спекотно мені в домі вдягненій. Якщо не можна тут, то через кухню вийду.

− Там теж зачинено, − поблажливо посміхається Мікель. – Магічний контур замкнутий.

Неприємна новина. Просто замок я можу зламати. Магічний контур... теж можу, але зробити це непомітно не вийде. Не в цьому випадку.

− Гаразд, йди. Чекатиму тут, − зітхаю. І начебто непомітно відтягую комір, щоб дихалося легше. Навіть верхній ґудзик шубки розстібаю.

Щоки у мене ще з ночі, напевно, червоні аж пашать. Жарко мені, ой жарко.

Мікель спостерігає за мною сповненим сумнівів поглядом. Явно вагаючись, як йому краще вчинити. І добрі манери таки перемагають.

− Я відчиню. Але ви обіцяли. Без мене не починайте, – здається він.

− Хочеш мої заклинання підглянути? – примружуюся з награною підозрілістю.

− А то, − лукаво підморгує мені Мікель. − Ходімо, я ж бачу, що вам жарко. Давайте, лопати понесу.

− Навіщо? Ти зараз все одно до себе побіжиш, – зауважую недбало. І відразу відвертаю його увагу переходом на іншу тему: − Слухай, а в тебе фарб не знайдеться часом? Щоб обличчя бовванам розмалювати.

− У сина художника? Звісно, знайдуться. Я принесу.

− От і добре. Чудові боввани у нас з тобою вийдуть.

І я буду не я, якщо після цього не знайду спосіб втекти й від другого Арджана. В крайньому разі використовую свої чари, щоб заморочити хлопчині голову й відправити спати.