Сніжна казка для Міріам - Ольга Островська

Навшпиньки крадуся у ванну кімнату, де поспішно приводжу себе до ладу. Навіть волосся абияк заплітаю перед дзеркалом.

Однак одягаючись уже в спальні, я в якийсь момент знову починаю прокручувати в голові, що б сказала йому, якби довелося зізнаватися, як спробувала б порозумітися. І що б він мені відповів. Можливо, допоміг би, можливо, зрозумів би… можливо, ми мали б ще кілька таких ночей. А потім... не одружуються герцоги зі шпигунками.

О боги! Я справді про це подумала? Про заміжжя з Сендом? Зовсім уже з глузду з’їхала!

Нахмурившись, застібаю ґудзики сорочки. Місцями видерті з м'ясом. Дехто був дуже нетерплячий, коли зривав з мене одяг. Вигляд ще той буде. Насмішок від Бріенн не уникнути. Але хай. Головне здобути артефакт.

Як непомітно повернути його на місце після порятунку сестри, я подумаю потім.

А зараз потрібно непомітно забрати свою шубку із виділених мені покоїв. А потім прихопити лижі, які я вчора знесла з горища і сховала під сходами, замаскувавши ілюзією.

Скоро світанок. Найбільш сонний час. У домі панує тиша. Мене точно ніхто не повинен помітити.

До своєї кімнати я дістаюсь без жодних проблем. Там поспішно відчиняю вікно. Ми з Бріенн більше не бачилися після вчорашнього ранку, і хоч я впевнена, що сестра мене чекатиме, все одно трохи нервую зараз. Я збиралася ввечері впустити її в будинок, але Сенд сплутав мені всі плани.

Поки поспішно одягаю шубку, постійно прислухаюся, чи не ляснуть у повітрі крила. Але крім ляскання важких портьєр на вітру, нічого не чую. Застібнувши останній ґудзик, підіймаю голову. Нікого.

Де ж ти, люба?

Може, полює ще? За роки перебування у пташиній подобі Брі набула багато пташиних звичок. Занадто багато. Що далі, то сильніше вона стає підвладна пташиним інстинктам. Тим менше у ній людського. Скоро зовсім не залишиться, якщо не позбавити її цього прокляття.

Зітхнувши, зачиняю вікно назад. Все одно треба йти – іншого шансу може й не бути. Вибравшись із дому, я зможу її покликати.

У коридорах досі тихо і безлюдно.

Потрібно встигнути проскочити кухню до того, як почнеться робота. Сподіватися вийти через парадний вхід не варто. Там, напевно, закрито.

У мене, звичайно, є правдоподібне пояснення моїм діям, якщо зустрінеться хтось зі слуг. Але чим довше Сенд не знатиме, куди я поділася, тим більше в мене буде часу на те, щоб зробити задумане і зникнути з його території.

Другий поверх я минаю без затримок. Безшумно спускаюся на перший і, пильно прислухаючись, повертаю до комірчини під сходами, де сховані такі необхідні мені лижі. Діставши з далекого кута високий згорток, я обережно вибираюся з тісної кімнатки, намагаючись нічого не зачепити й не здіймати зайвого шуму. Вийшовши, акуратно зачиняю двері, повертаюся... і ледве стримую зляканий зойк. Рука злітає до серця, що аж з грудей вистрибує.

Ох, так і заїкою можна стати.

Спочатку мені здається, що це Сенд мене застукав. У напівтемряві ледве освітленого холу надто схожий. Та не він.

− Доброго ранку, Мірі.

Всього за кілька метрів від мене, притулившись плечем до колони й дуже зацікавлено спостерігаючи за моїми діями, стоїть Мікель.

Що ж тобі не спиться ночами, хлопче?

Піти непомітно явно не вдалося. Якщо взагалі хоч якось тепер удасться. Попри його юний вік, недооцінювати цього хлопця, який вже ніколи не стане мені пасинком, точно не можна.

− Боги, як же ти мене налякав, Мікель, − хитаю головою з вимученою усмішкою. − Добрий ранок. Ти що, все ще не лягав? Знову експериментуєш?

− Так, пік моєї працездатності, на превеликий жаль для оточення, припадає саме на нічний час, − з хлопчачою посмішкою розводить він руками. Але очі при цьому залишаються уважними та чіпкими.

Хм. Пильний який. Молодчина просто. Страшно уявити, який небезпечний, сильний і водночас приголомшливий чоловік із нього вийде, коли цей хлопець ще трохи змужніє. Шкода, що я цього не побачу.

− А ви що тут робите так рано? Теж ще не лягали? − складно не помітити лукавий вогник розуміння, що спалахує в його очах. Вочевидь, для Міка точно не є таємницею, чим ми з його батьком займалися.

− Можна і так сказати. Не можу заснути. Мені потрібно дещо зробити у дворі, − намагаючись здаватися якомога природнішою і спокійнішою, я сама підходжу до хлопця. Гарячково прораховуючи в голові варіанти, як можна його спекатися так, щоб не завдавати шкоди. − Відкриєш мені головний вхід, щоб не доводилося йти через кухню?

− І що ж вам потрібно у дворі? – підозріло примружується герцогський син. Його погляд відразу прикипає до мого згортка, попри всі чари відводу очей. Еге ж, сильний, дуже сильний.

− По-перше, переконатися, що з моєю совою все гаразд. Я не змогла її догукатися з вікна. Хвилююся.

− А по-друге?

− А по-друге... спорудити крижані скульптури біля ґанку. Традиційних сторожів, які будуть охороняти ваш будинок від злих сил у найдовшу та найтемнішу ніч. Ось мені й стануть у пригоді лопати, − поплескую я по згортку, що виглядає саме так, як названий мною інвентар.

Ага, мені таки вдалося збити його з пантелику.

− Скульптури? – ошелешено уточнює Мікель. − Біля ґанку?

− Так. Ти хіба не знаєш про цю традицію? – здіймаю брови.

− Е-е-е… ні. Не знаю, – визнає він, хитаючи головою. – А чому ви нікого не покликали на допомогу? Як збираєтеся самі робити ці скульптури?

− А магія мені на що? Я з дитинства цих крижаних бовванів за виграшки вмію робити. Не покликала, бо хотіла сюрприз усім влаштувати, якщо вже не спиться. Уявляєш, як твій батько вранці здивується?

− Еге ж, уявляю, − чухає потилицю спантеличений хлопець. А наступної секунди на його губах з'являється пустотлива усмішка. – А знаєте, я хочу це побачити. І з задоволенням вам допоможу.

Ну, звісно, як же він може пропустити таку забаву? Бідолашний хлопець, як же він жив раніше без зимових свят?

Гаразд, зроблю я тобі ці скульптури, це справді недовго, якщо вміючи. А я щодо своїх умінь впевнена.