Сніжна казка для Міріам - Ольга Островська

Я навіть не помічаю, що задрімала, пригрівшись у теплих затишних обіймах. Але прокидаюся, коли Сенд обережно перекладає мене на подушку, щоб підвестися.

− Ідеш? − зітхаю сонно, мимоволі потягнувшись за ним.

Називається, дала собі волю на всю ніч, і в результаті все проспала. Молодець, Мірі!

− І не сподівайся, − пирхає герцог, схилившись до мене. Зминає губи коротким, але відвертим поцілунком. І цілу маленьку вічність по тому шепоче хрипко: − Зараз повернуся.

М-м-м, це вже зовсім інша річ. Якщо повернеться...

Усміхнувшись, я цілую його у відповідь. І лише після цього відпускаю.

І все-таки з рятівником-загарбником мені дуже пощастило. Хоча спочатку я б так не сказала. Спостерігаючи з-під опущених вій за оголеним Сендом, не можу не милуватися настільки досконалим зразком чоловічої краси. Справжньої, мужньої краси, сповненої справжньої сили та хижої грації колишнього бойового офіцера. Милуюся тим, як перекочуються м'язи під смаглявою шкірою, як рухається гнучке, підтягнуте тіло, навіть за тим, як він несвідомо куйовдить волосся, прямуючи до вітальні.

Влипла ти, Мірі. Адже ніколи ще на жодного чоловіка так не реагувала. Нікого очима не облизувала, нетерпляче чекаючи продовження постільних ігрищ. Ніколи серце не боліло від думки про швидку розлуку...

От Бріенн потішатиметься, якщо дізнається.

Думки про сестру мене хоча б трохи протвережують.

Відвернувшись від дверей, дивлюся на завішане вікно. Вранці Брі чекатиме на мене зовні. І мені потрібно до того часу якось непомітно вибратися з дому. Як це зробити, поки що навіть не уявляю. Можливо тепер, коли герцог знає правду, він більше не утримуватиме мене. Адже я не його наречена. От тільки моє чуття каже, що на це не варто розраховувати.

Доведеться, мабуть, діяти за обставинами. У крайньому разі я можу його приспати. У мене якраз необмежений доступ до герцогського тіла раптово з'явився.

У вітальні чуються якісь голоси. Якийсь ритмічний стукіт. Здається, навіть дзвін посуду. А через пару хвилин двері в спальню відчиняються, і я бачу Сенда, що котить перед собою пересувний столик. При цьому герцог затискає під пахвою ще й столик для сніданку у ліжку.

Від несподіванки я навіть сідаю в ліжку, притискаючи до грудей ковдру. Що взагалі відбувається?

− Вечеря подана, моя прекрасна лаері, − підморгує він мені.

− Ти за вечерею у такому вигляді ходив? − обводжу я його промовистим поглядом.

− Навіщо? Вечерю доставив мій камердинер. Тана Грася подбала, знаючи, що ми з тобою голодні.

Це що ж виходить? Всім у будинку відомо, де я зараз перебуваю і чим ми з господарем цього дому старанно займалися? І, ймовірно, займатимемося ще.

Ця думка несподівано досить сильно мене бентежить. Багато разів мені приписували стосунки з різними чоловіками, і мене це зовсім не хвилювало. А зараз все правда. І якось ситуація зовсім інакше сприймається.

Але з іншого боку… я з усіма цими людьми більше ніколи не побачусь.

Навіть із Мікелем.

І мені дуже шкода, що ніяк не вдасться попрощатися з цим юнаком. Як і з самим Сендом, насправді...

− Ти так дивишся, ніби я тобі пропоную приєднатися до полювання за незайманими й немовлятами, і тобі всіх їх заздалегідь дуже шкода, − бурчить він, залишаючи пересувний столик біля ліжка і прилаштовуючи для мене той, що для сніданків.

− Що? До чого тут незаймані та немовлята? − підіймаю на чоловіка здивований погляд.

− Та так, згадалися байки, які про мене розповідають, − пирхає він, починаючи переставляти частину страв. – Деякі божевільні перли особливо живучі.

− Ах, он ти про що? Так-так, чула щось таке, − мої губи розповзаються в лукавій усмішці. − Кажуть, ти страшні експерименти у своєму особняку проводиш. Гадаю, мені дуже пощастило, що я не незаймана і не немовля. Впевнена, бути у твоєму ліжку набагато приємніше, ніж на лабораторному столі.

− Це мені пощастило, − широко посміхається Сенд, закінчивши сервірувати столик, точніше наклавши на нього гору всякої їжі. Забирається до мене в ліжко.

Цілує моє плече. І перш ніж я встигаю його зупинити, спритно стягує з мене ковдру, оголюючи груди.

– Такій здобичі я радий набагато більше, – бурмоче вдоволено, пожираючи мене голодним поглядом. – Божественно просто. Ти все-таки маєш дозволити мені намалювати тебе. Я хочу увічнити цю красу.

− Прямо зараз? – іронічно вигинаю брову.

Разюче, наскільки вільно я почуваюся з ним. Розкуто. Жіночно. Хоча в такому вигляді мала б відчувати радше беззахисність, вразливість та збентеження.

− Ні, прямо зараз ми повечеряємо. Потім я знову кохатимусь з тобою до знемоги, можливо, не один раз, а вже потім буду малювати. Задоволену і розімлілу від моїх пестощів, – з повною впевненістю повідомляють мені програму нашого спільного вечора. Або, радше, цілої ночі.

− А як же налагодження захисного контуру? − не вдається мені приховати сарказм.

− Завтра займусь. Ти ж нікуди не поспішаєш? − підморгує він мені, хоча погляд раптово стає пронизливим, пильним.

І я виразно розумію, не відпустить. Принаймні просто так, без пояснень, не випитавши все, що хоче знати. Тому просто знизую плечима, уникаючи відповіді. І тягнуся до гірки ароматних гарячих сендвічів з бужениною, родзинками, і підрум'яненим у печі розплавленим сиром.

На деякий час ми зосереджуємось на їжі. Хоча я постійно ловлю уважні погляди герцога. На жаль, не тільки збуджені, а й задумливі. Міцний горішок.

− Я хочу знати про тебе більше, Мірі, − таки підіймає він тему моєї особистості знову. Відправивши до рота шматочок рулету з яйцем, відкладає виделку і витирає руки серветкою.

− Тобі може не сподобатися те, що ти почуєш, − хитаю головою. – Будь ласка... поговорімо про це завтра. Я хочу поки що побути для тебе просто таємничою незнайомкою.

Якщо мені знову не вдасться від нього втекти, швидше за все, доведеться в усьому зізнатися. Просити допомоги, попри страшну ціну, яку доведеться за це заплатити. І пояснювати, яку небезпеку я на нього цим накликаю.