Сніжна казка для Міріам - Ольга Островська
Міріам
Він знущається? Ці губи, що пестять моє вухо, потім ніжну шкіру за ним, шию нижче... хіба можна таке творити зі мною при всіх?
На талії солодко стискаються сильні руки, притягуючи ближче до чоловічого тіла, даючи відчути, наскільки я бажана. По моїй шкірі вже табунами гарцюють мурашки, обпікають, розсипаючись іскрами. Дихання перехоплює, низ живота наливається тяжким жаром, груди важчають... І сили противитися цим відчуттям просто немає. Я захоплена зненацька. Я впіймана та переможена. Тут, посеред зали, під мерехтливою ілюзією падаючого снігу, створеної мною ж, у напівтемряві, в оточенні людей… на очах у Мікеля.
Саме остання думка і приводить мене до тями.
Розплющивши очі, які казна-коли встигла закрити, винувато оглядаюся навколо. І розумію, що ми з герцогом залишилися самі під сріблястим снігопадом.
Мікель тактовно пішов, як і слуги, що допомагали нам створювати цю красу довкола.
А Сенд, поки я розгублено кліпаю віями, різко повертає мене до себе. Обхоплює долонями обличчя, вдивляючись у вічі. Його власні зараз мерехтять золотистими вогнями, зачаровуючи мене, позбавляючи волі.
− Про що ви хотіли поговорити? – питаю. Пошепки чомусь.
Ця мить здається такою неймовірно прекрасною. Інтимною настільки, що у грудях щемить і тисне.
Я стільки думала про нього сьогодні. Прикрашала його дім, сміялася і раділа з його сином, а сама мимоволі уявляла, як було б добре, якби я могла залишитись, якби могла зустріти Нове сонце разом з ними... Якби могла розпочати нове життя...
Якби я була справжньою нареченою Сендоа Арджана. Тією, з якою він міг би розділити своє життя.
І душа болить все сильніше від усвідомлення нездійсненності всіх цих мрій.
Цей чоловік не для мене. Хоч би як мені не хотілося іншого.
− Хто ти, Мірі? − оглушує він мене зовсім несподіваним питанням.
Серце пропускає удар, болісно стискаючись. Кров відливає від обличчя, а голос просто відмовляє.
− Що… у якому ви… сенсі? – все ж таки видавлюю якось із себе.
− Я знаю, що ти не Міріла. Вчора встиг отримати кореспонденцію, − повідомляє мені, погладжуючи великими пальцями мої вилиці. – І хочу знати, хто ти.
− Мандрівниця, яка випадково заблукала у вашому лісі, − зізнаюся, збираючись нарешті з думками.
− І чому не сказала про це? – здіймає він брову.
− Спочатку просто не змогла. Голосу не було, якщо ви раптом забули, – посміхаюся з мимовільним викликом. І несподівано навіть для самої себе йду ва-банк: − А потім... піддалася дурному бажанню хоча б ненадовго відчути, як це бути нареченою самого герцога Арджана.
− Жаху Арджанора, ти хотіла сказати? – криво посміхається чоловік.
− Ні. Неймовірного вченого, якого вважають одним із найгеніальніших винахідників нашого континенту, − відповідаю йому впевненим поглядом. І позбавляю себе останньої можливості зберегти своє серце нерозірваним на шматки: − Найпривабливішого чоловіка, якого мені будь-коли доводилося зустрічати.
Сенд робить різкий вдих, його погляд темніє й важчає. Буквально на очах чоловік перетворюється на голодного одержимого хижака, готового прямо тут зжерти мене. Скидаючи всі маски, як і я.
Я могла б вдати неусвідомленість, починаючи звичну гру, в якій давно вже стала вмілою, як ніхто. Могла б видати йому одну із заготовлених і правдоподібних легенд... Але я не хочу зараз брехати.
Тут і зараз я хочу бути із цим чоловіком самою собою. Хочу бути відвертою хоча б у цьому. Сказати про свої почуття, якщо більше ні про що не можу розповісти. Хоча б раз у житті отримати те, що хочеться мені особисто. Те, що потрібно особисто мені. Хоча б раз…
− Але ж ви теж нічого не сказали, герцогу, − посміхаюся іронічно, дивлячись йому в очі. Тону в зіницях, що розширилися, немов у бездонних вирах. – Чому?
− Бо мені сподобалося називати нареченою саме тебе, − вибиває Сенд повітря з моїх грудей. І випиває його, зминаючи мої губи жадібною ласкою своїх.
Низко застогнавши, я хапаюсь за його руки, за плечі. Притискаюся до широких грудей, цілуючи у відповідь так само жадібно і шалено. Ноги підкошуються від невблаганної хвилі збудження, в очах темніє, я буквально тону в багряному тумані, повністю втрачаючи волю.
Більше не опираючись. Ні йому, ні собі.
Навіщо заперечувати те, що я хочу цього чоловіка? Шалено, нестримно хочу. Як ніколи й нікого. Хоча б на одну ніч.
Навіщо відмовлятись, якщо я можу його отримати? До ранку...
А завтра я зникну. Але пам'ятатиму завжди.
З тихим риком Сенд підхоплює мене на руки, стискаючи так, що ребра тріщать. Не перестаючи цілувати.
Розвернувшись, стрімко прямує геть із зали, лише на порозі відірвавшись від моїх губ. Пропалюючи мене голодним поглядом, миттєво минає вестибюль і буквально злітає сходами на другий поверх.
− Якщо збираєшся мене зупинити, роби це саме зараз. Потім не обіцяю, що зможу, – прикушує мою нижню губу. – Божеволію від тебе.
Замість відповіді я лише зариваюсь пальцями в шовковисте волосся і проводжу язиком по його губах.
І світ остаточно вкривається серпанком пристрасті, коли мій герцог мені відповідає, несучи у свої покої.
Спекотні поцілунки, що втратили будь-яку стриманість, п'янять настільки, що я навіть не усвідомлюю, де ми знаходимося, і що відбувається навколо.
Лише коли Сенд опускає мене на ліжко, відразу беручись здирати з мене одяг, в думках з'являється невиразний здогад, що ми напевно в його спальні. Але мої руки вже теж гарячково розстібають ґудзики на чоловічій сорочці. А губи прихоплюють шкіру на горлі, що оголилося, відчуваючи, як схвильовано смикається його кадик.
Спідниця злітає з мене миттєво. Сорочка слідом, як і камісоль. Рот Сенда відразу накриває один мій сосок, обласкавши язиком, потім другий. Кров закипає у венах, розганяючи по тілу вогонь бажання.
Хрипко дихаючи, я вигинаюсь немов кішка, підставляючи ниючі вершинки під гарячу ласку чоловічих губ. А мої пальці вже досліджують рельєфний торс, прокравшись під його сорочку.
