Сніжна казка для Міріам - Ольга Островська

І з особливим задоволенням приступити до її викриття.

І от треба було заснути? Стільки часу марно згаяв.

Тепер ще й голова важка. Потрібно сходити на кухню і випросити у Грасі її чудовий секретний напій, який миттєво повертає бадьорість і ясність мислення навіть після похмілля. Я хоч і не пив, але мені явно не завадить.

Але насамперед необхідно знайти Мірі, перевірити, чим вона займалася весь цей час. Ну не до свята ж готувалася, насправді. Навіщо їй це потрібно? А от що їй дійсно потрібне, я якраз і хочу дізнатися.

Ще до ладу не прокинувшись, тягнуся до магічної мережі будинку, смикаю потрібні сигнальні нитки... І з подивом з’ясовую, що моя гостя в компанії мого сина і ще кількох людей знаходиться в одному із залів на першому поверсі. Що вони всі там роблять, цікаво?

Через десять хвилин розумію, що краще б не знав.

А ще розумію, що ґрунтовно прорахувався щодо можливих дій Мірі. Тому що вона моє доручення щодо підготовки до свята явно сприйняла вкрай серйозно. І взялася виконувати його зі справжнім ентузіазмом.

Ще тільки вийшовши до балюстради й сходів, що ведуть на перший поверх, я вже «вразився» всіма змінами, яким ця вельми діяльна особа піддала мій будинок. Всі ці гірлянди, ягоди, стрічки й мерехтливі ліхтарики, запах хвої та магічні світлячки, що пурхають навколо величезної люстри, точно не можуть залишитися непоміченими, навіюючи мені не найприємніші спогади.

Згладив неприйняття лише солодкий манливий присмак чужої магії, що витає навколо і хвилює кров. Моя таємнича гостя розстаралася.

А тепер я стою і спостерігаю, як одна мініатюрна і вродлива до моєї повної нестями брюнеточка плете чергове заклинання, щоб під захоплені охи-ахи глядачів, що зібралися навколо неї, запустити сріблястий снігопад у бальному залі. А мій син тут же гасить світло, щоб блискучі сніжинки, котрі падають з-під стелі, буквально танцюючи у повітрі, були видні у всій своїй красі. Це разом з величезною вбраною ялинкою та іншим святковими дрібницями, розвішаними навколо, робить приміщення по-справжньому казково красивим.

Але мені величезних зусиль вартує не зірватися і не здерти це все в пориві злості, що раптово накочує на мене. Стримує лише розуміння, що я сам винен. Доручив, тепер нема чого зубами скреготіти.

А потім погляд зупиняється на Мікелі. Мій майже дорослий син зараз виглядає захопленою дитиною. Очі виблискують задоволенням та радістю. І ще купою інших емоцій. Здається, йому дуже подобається все те, що вони наробили. Несподівано.

Сама ж винуватиця хаосу, що твориться навколо, стоїть посеред зали, закинувши голову і й заворожено спостерігає за справою своїх рук. Здається, ще трохи й сама закружляє, подібно до тендітної прекрасної сніжинки, яку так і хочеться зловити на свою долоню. Нереальна, немов прадавнє божество, що заглянуло в людський дім.

До чого ж красива, бестія. Більш привабливої жінки я, здається, ще ніколи не зустрічав. У ній манить все. Звісно, таємниця, яку так не терпиться розгадати. Але ще більше вона сама, розумна, дотепна, жіночна, щира у своїх реакціях попри всі свої таємниці. І її точена фігурка з апетитними пружними формами. І гарне неляльковою, справжньою живою красою личко. І величезні зелені очі з поволокою, в яких так часто читається прихований смуток. І губи, пухкі, солодкі, один вигляд яких будить найбезсоромніші бажання. Тяжкий шовк волосся, довгого, чорного, як ніч, яке так хочеться намотати на кулак, коли вона прогнеться піді мною, приймаючи ззаду.

Хочу її до болю.

Як таку відпустити, хоча б не скуштувавши, не спробувавши втримати? Ніяк.

От тільки щось мені підказує, спробувавши, я ще більше зав’язну. Про таких жінок мій мудрий покійний дід казав, що вони створені нам чоловікам роду Арджан на погибель. Від таких не вилікуватись. Такі трапляються один раз у житті. Від таких або тікати відразу, або тримати міцніше.

Мотнувши головою, проганяю всю цю сентиментальну маячню з голови. Так і до всієї цієї нісенітниці про «кохання з першого погляду і до скону» недовго додуматися. Може, мені ще й одружитися з моєю таємничою знахідкою? Хоча... чому б і ні? Я тепер знову абсолютно вільний.

Подумки потішаючись над самим собою, йду до сина і нашої гості. Треба ж, як зійшлися. Мій особняк, моє холостяцьке лігво перетворили біс його зна на що. Але злості, як не дивно, більше немає. Потерплю вже якось всі ці гуляння, якщо вони так подобаються цій парочці. Син взагалі через пів року вступить до Академії, й ми бачитимемося дуже рідко.

А Мірі... якщо дівчинка так любить зимове сонцестояння, може захоче зустріти його зі мною. А я постараюсь, щоб вона більше не думала, як від мене втекти.

Користуючись своїм правом нареченого, обіймаю її зі спини. Обхоплюю обома руками, притискаючи до грудей. М-м-м, як правильно це відчувається.

Так, саме тут їй і місце. В моїх руках.

− Я бачу, ти дуже серйозно взялася за справу, − шепочу на вушко, насторожено завмерлій дівчині.

Помічаю швидкий погляд Мікеля і його широку усмішку, сповнену розуміння. Все він бачить, малий нахаба.

− Знову ви мене налякали, − бурмоче Мірі з досадою. Навіть не намагаючись вибратися з моїх обіймів.

Це ти правильно, люба. Від мене не треба тікати.

Мені треба розповісти всю правду.

Тільки от вдавати щось мені чомусь більше не хочеться, як і чекати. Внутрішнє чуття штовхає присвоїти цю солодку ошуканку якнайшвидше. Наче з кожною хвилиною я все більше ризикую, що вона вислизне з моїх рук.

− А ти не лякайся. І припиняй мені викати, − прихоплюю губами трохи подовжений кінчик її вуха. Ввела мене в оману цими вушками. Але ж не фея. Цікаво лише, хто. − Нам треба поговорити, діловита моя.