Сніжна казка для Міріам - Ольга Островська

Другий поверх ми долаємо без пригод та несподіваних зустрічей. Сходи теж доволі швидко лишаються позаду. Хоча весь час, поки спускалася, я чекала, що мене хтось побачить. Надто відкритою була ця частина дороги.

Та варто мені опинитися в холі, як зі службового коридору випливає, погойдуючись, великий плетений кошик, наповнений брудною білизною. За кошиком вгадується худорлява чоловіча постать. А позаду йде вкрай незадоволена Сара.

— Обережно, — роздратовано шипить дівчина, коли її помічник спотикається через поріг і гора білизни починає загрозливо хилитися. – Якщо вже взявся помагати. Не впусти. Краще б я Брайга попросила, як збиралася.

− Вибач, − бурмоче хтось за кошиком. – Я добре тримаю та донесу без проблем. Не потрібен тут ніякий Брайг.

І я тихенько відступаю, сподіваючись, що мене не помітять за рогом і статуєю напівоголеної дівчини.

Завдяки кошику з білизною справді не помічають. Сара – тому що йде з іншого боку від бідолахи-помічника, а сам хлопець просто надто зосереджений на тому, щоб утримати свою ношу і нічого не загубити по дорозі.

Пройшовши повз мене, вони зникають у службовому флігелі, швидше за все, прямуючи до пральні.

Зиркаю на такі манливі парадні двері. Цікаво, вони відкриті, чи ні? Не перевірю – не дізнаюся.

Бріенн, переступивши лапами, боляче впивається кігтями в руку, захищену лише рукавом шуби. Спеціальна рукавичка залишилася в одній із сідельних сумок, які згинули разом зі схарапудженою кобилою.

− Обережніше, − шепочу одними губами. – Я тебе вже ледве тримаю. Чи не забагато зайчатини було, люба?

«Це ти охляла. Чи зачахнула. Усе одна, та одна», − не залишається у боргу сестра.

− Дожартуєшся ти в мене, − мружуся роздратовано.

«А я що? Я нічого», – глузливо кліпає великими жовтими очима.

Переконавшись, що поблизу більше нікого немає, я рішуче прямую до дверей. Я гостя взагалі-то. Мені начебто не личить крадькома шукати всілякі чорні й службові виходи. На їх пошуки я вирушу потім, якщо тут зачинено.

Таки зачинено!

Хвилину чи дві по тому, смикнувши кілька разів за ручку, я зі злості мало не гупаю ногою злощасні двері.

Так, тихенько, Мірі. Тихенько. Нічого страшного не сталося. Все добре. Ти ж не очікувала, що вибратися буде аж так легко?

Тьфу. Щось я вже занадто нервова стала від усіх цих невдач, які одна за одною валяться на мою голову. Починаючи з кобили, вовків та дуба, і закінчуючи сьогоднішнім вибухом.

Чому удача відвернулася від мене саме зараз? Чому їй було не дочекатися, поки ми з Бріенн досягнемо своєї мети? Залишилося так мало часу. І все це так несвоєчасно.

Гаразд, спокійно розвертаймося і йдемо до службової частини будинку шукати інший вихід.

Щоправда, там і ймовірність зустріти когось стає у кілька разів вищою. Але нічого, прорвемося.

Перетинаючи простору залу, кидаю на неї короткий погляд, за звичкою підмічаючи найменші деталі. Тут дуже гарно. Але похмуро якось. Темно-сині текстильні шпалери, чорне дерево, темне срібло переважає в елементах дизайну, мармурові статуї. Холодно і… містично, я б навіть сказала.

Адже післязавтра вже Йоель, найкоротший день у році, а потім найдовша ніч, до кінця якої мені треба надіти на Бріенн цей клятий артефакт. У всіх будинках Бранагіля, та й не тільки, люди зараз готуються до святок, до народження Нового Сонця та початку нового року. А тут наче й не знають, що свята скоро. Ніяких гірлянд із ялинових гілок, жодних віночків, прикрашених сухоцвітами, ягодами та святковими бантами із дзвіночками. Жодної омели, під якою можна безкарно цілуватися. Нічого. Це якось дивно.

Мабуть, герцог зимових свят не любить. І тиранисто заборонив святкувати всім іншим у своєму домі. Цей точно може.

Розмірковуючи, з чого б це у людини могла виникнути така ворожість до святок, я прослизаю в темний службовий коридор і завмираю, прислухаючись. Десь вдалині чуються голоси та гуркіт каструль, відчувається аромат свіжого хліба та іншої випічки, ще чогось на запах дуже смачного. Там, мабуть, кухня. А поряд з нею обов'язково має бути чорний хід. Або й на самій кухні.

Вихід я справді незабаром знаходжу. От тільки радості від цього мало. Повернувши у вузький непримітний коридорчик, наштовхуюсь на ще одні двері. Теж зачинені.

Озираючись навколо, я не знаходжу ні ключниці, ні чогось іншого, де можна було б зберігати ключ.

Та що ж це за будинок такий? Тут що, навіть слуг надвір не випускають? Може, тоді й чутки про герцога не брешуть? І всі, хто потрапляє до його маєтку, зникає назовсім?

Нервово зіщулившись, повертаюся назад. Доведеться ризикнути і йти на кухню до місцевих домочадців.

Кухня зустрічає мене шумом, гамом та злагодженою метушнею, повністю підконтрольною повелительці цього царства сковорідок та каструль. Прослизнувши тихцем у прочинені двері, я так і завмираю біля входу, причаївшись за полицями й примружено роззираючись у приміщенні. Ще й Бріенн прикриваюся.

Кухарка герцога схожа на пані Метелицю з дитячих казок. Рум'янощока бабуся з білим, як сніг волоссям, стягнутим у строгий пучок, у білому фартуху поверх синьої сукні та стьобаної жилетки, вона дуже спритно порається з деками біля печі, при цьому роздаючи навсібіч команди своїм кільком підлеглим.

− Ларіко, збивай краще. Щоб ніжніше за хмаринку було. Нашій майбутній господині має сподобатися, − примовляє вона, викладаючи в кошик свіжі рум'яні пиріжки. − То що кажеш, Роді, вчора їй до душі припала вечеря?

Роді це Родіка? Вона теж тут? Мені її не видно ніде. Я бачу тільки трьох молодих помічниць, зайнятих своєю роботою. І хлопчика, якого посадили колоти горіхи в кутку.

− Ще й як, Грасю. Хвалила, голубонька твій суп, і все інше їла із задоволенням та апетитом, а не клювала як пташка, – дійсно чую я голос уже знайомої мені тани Родіки.

Вона в будинку герцога, як я вчора дізналася, виконує обов'язки економки. От тільки я її досі не бачу з того місця, де зараз стою.