Сніжна казка для Міріам - Ольга Островська
З цією світлою і розумною думкою я нарешті виплутуюся з ковдри й рішуче підіймаюся з ліжка.
− У-у-у-х-у-х? − запитально гукає мене Бріенн.
− Ідемо, сестричко. Якщо не можна порталом, підемо пішки. Точніше, я пішки, а ти – як завжди, – повідомляю їй своє рішення. − Зараз одягнуся, випущу тебе. Поки вибиратимуся з дому, розвідай, що діється навколо.
«Покидаєш красунчика? Навіть не попрощаєшся?» − насмішкувато ухкає сестра.
− Я бачу, тобі дуже подобається бути совою. Хочеш залишитися такою назавжди? Думаєш, я можу просто так, заради хвилинних дурних бажань, поставити під загрозу твоє майбутнє і нашу свободу? – кидаю на неї роздратований погляд.
«Вже й пожартувати не можна», — відвертається Бріенн, роздратовано розпушивши пір’я.
− Жартувати можна, а залишатися − ні, − зітхаю, стягуючи з себе нічну сорочку.
Я ще з вечора приготувала собі мій власний одяг, який на моє прохання принесла Сара. Випраний та випрасований. Тож тепер із задоволенням одягаю чисту білизну, накрохмалену сорочку поверх тонкої камісолі, теплі панчохи, шкарпетки, які мені ще мама в'язала, коли була жива. Потім вовняну спідницю-штани та зручний жакет. Взуваюсь у свої чобітки. Ось і все, можна йти.
У коридорі якраз усе стихло. Може, всі знову спати лягли? Ох, мрії-мрії.
Як мені звідси вийти? Зробити це зовсім непомітно може не вийти. Але ніхто зі слуг не посміє мене затримати, якщо раптом стрінуться мені. Зате сам власник цілком може притягти назад на плечі. І одразу взятися за новий допит.
Хм. Треба цього якось уникнути. Мені потрібен переконливий аргумент, щоб вийти з дому.
− Знаєш, Брі. Я передумала. Винесу тебе на руці, – заявляю сестрі. І підходжу до вікна.
Так, захисна мережа заклинань повинна обплітати й вікна також. Отже, по ідеї, злам цілком міг зачепити саме ось це вікно. Лізти в магічний контур мені зараз точно не можна. Якщо Сенд у цей час з ним працює, помітить одразу. А от заклинити на якийсь час віконну ручку цілком можна. Поки розбиратимуться що з нею, мене тут уже не буде.
Здувши з долоні легку павутину заклинання, яке згодом самознищиться, я з задоволенням переконуюсь, що тепер вікно не можна відкрити. Ще раз смикаю для годиться, на випадок якщо герцог перевірить пізніше, я дивлюся в небо, вкрите синіми хмарами, з яких ще сиплеться густий сніг. Що ж ти так мене підводиш, матінко природа?
Жодної відповіді я, звісно, не отримую. І, зітхнувши, йду діставати свою шубку з гардероба.
− Брі, якщо когось зустрінемо, ти маєш дуже переконливо показати, що нікому іншому не дозволиш нести себе, − інструктую сестру, одягаючись. − Нам потрібно хай там що вийти за межі захисного контуру особняка. Мені вистачить і кількох хвилин, щоб витягти нас звідси.
Ну що ж... випробуємо удачу ще раз. Повинно ж це невезіння колись закінчитися.
