Сніжна казка для Міріам - Ольга Островська

Уявивши, як може змінитися особняк, якщо його прикрасити, якщо поставити велику ялинку в холі, або у великому залі, який тут напевно є. Запалити свічки. А кухарку тану Грасю попросити приготувати святкові страви...

Спіймавши себе на тому, що вже подумки планую, що саме треба зробити, навіть мимоволі спотикаюся.

Я серйозно думаю про це? Серйозно зважую? 

Раптом потік морозного повітря вдаряє в мою потилицю, і наступної секунди Бріенн сідає мені на плече, змушуючи злегка присісти від несподіванки. Рука герцога на моєму лікті миттю стискається, втримуючи мене в вертикальному положенні.

− Ой, ледь з ніг мене не збила, — обурено видихаю я. Повертаю голову в її бік, зустрічаючи осяйний погляд жовтогарячих очей, і шиплю з удаваною погрозою. − Посаджу тебе на дієту, Брі.

«Угу. Побіжиш за мною і лякатимеш зайців? – насмішкувато ухкає вона. − Що тепер будемо робити, сестро?»

І вона притуляється головою мені до обличчя, ластиться до мене, клацає дзьобом, даючи мені тим самим можливість відповісти так, щоб герцог не почув.

− Знайди й вивчи, — шепочу я одними губами, гладячи скуйовджене пір’я охололими пальцями. Впевнена, що вона зрозуміє, про що ми говоримо.

А я поки що придумаю новий план, як вчасно дістатися до цілі.

І щоб відвернути увагу все-таки, мабуть, почну передсвяткові приготування. Не уявляю кращого способу ретельно, але непомітно дослідити особняк.

Може, знайду лижі в якійсь комірчині. Або снігоступи. Було б непогано.

«Зроблю. І розвідаю всі стежки, що ведуть до руїн. Не тільки ті, що з Гулема. Думаю, звідси нам буде легше дістатися», — чую в думках Бріенн ті ж висновки, до яких прийшла сама.

І наступної миті моя сестра вже злітає з мого плеча так само тихо, як і прилетіла. І зникає в сніговій завісі.

− Складається враження, що вона розуміє людську мову, — задумливо дивиться їй услід герцог. – Де ти взяла цю сову, Мірі? Це ж не просто звичайна сіра сова, чи не так?

− Звісно, не просто. Вона найкраща з усіх, — усміхаюся я, вдаючи святу простоту.

І вже сама рішуче прямую до будинку. Уникаючи подальшого допиту.

Мені там наче пиріжки обіцяли. Напевно дуже смачні. Дуже хочеться хоч чимось себе втішити після чергової поразки.

А потім я з усім ентузіазмом, на який здатна, візьмуся за справу. Може, герцог так злякається, що сам відвезе мене до Гулема?

Як не дивно, ми повертаємося в особняк тим же шляхом, яким я вийшла. Тобто через кухню. Наче перед цим герцог йшов за мною слід у слід. А може, й справді йшов. Цей міг.

Відчинивши двері, Сенд пропускає мене вперед.

Тепло, наповнене манливими, апетитними ароматами, огортає нас щемливим жаром. А яскраве світло змушує прикрити очі долонею. Але навіть попри все це, я все одно помічаю, як усі завмирають, витріщаючись на нас двох, і в кімнаті миттєво запановує тиша, сповнена неприкритої цікавості.

Обережно знімаю капюшон, обтрушуючи його від снігу. Намагаюся струсити сніг з одягу. Магічне просушування не надто добре впливає на хутро, воно втрачає весь вигляд.

− Тана Грася, нагодуєте нас? – чую позаду голос герцога. І його велика долоня раптом опускається на мої стегна, м’яко штовхаючи мене далі в кухню.

Зовсім вже втратив сором, мацаючи мене перед усіма.

− Звісно, я вас нагодую, ваша світлість, — розквітає задоволеною посмішкою кухарка. − Чого бажаєте?

− А що є? Після нічних пригод я голодний, як вовк, — посміхається Сенд. І його лапи найнахабнішим чином ковзають на мій живіт і вище на талію під короткою шубкою, щоб відразу притягнути мене до чоловічого тіла. Гарячі губи торкаються мого вуха: − Можу випадково з'їсти свою прекрасну наречену.

І я не знаю, чому я раптом починаю червоніти, як багряний цвіт. Це точно від злості й роздратування. Бо вже давненько не юна дурепа, щоб соромитись від таких відвертих загравань.

− Дивіться, щоб наречена вас у відповідь не покусала, — бурчу я, намагаючись відсторонитися.

− М-м-м, я буду не проти, мила, — голос герцога перетворюється на муркотіння задоволеного кота. − Давай, я допоможу тобі роздягнутися.

А другою рукою тягнеться до ґудзиків моєї шуби. Не встигаю я навіть отямитися, як вона виявляється наполовину розстебнутою.

− Що це ви робите? – обурено хапаю його за зап’ястя. Абсолютно марно.

− Я дбаю про свою наречену. Хіба не бачиш? – отримую незворушну відповідь. І цей... безсоромник продовжує позбавляти мене верхнього одягу, з відкритим задоволенням вткнувшись обличчям у мою шию.

А очі слуг, що спостерігають за нами, стають все більшими й більшими. Здається, навіть вони не очікували від свого господаря такої поведінки.

І от чому, замість того щоб злитися на таке свавілля і неоднозначність, я все частіше починаю відчувати дивне ірраціональне задоволення від цієї надзвичайно незручної ситуації? Наче... мені подобається те, що він робить, що він говорить, як відкрито демонструє мені свою симпатію. Без вдавання, відверто.

— Тана Грася, рятуйте, — виразно дивлюся на кухарку. — Дайте його світлості пирогів і якомога більше. І мені теж. Після прогулянки на морозі я теж дуже зголодніла. А вам ваш герцог, напевно, потрібен цілим, неушкодженим і непокусаним.

Сенд позаду мене на мить завмирає, а потім раптом починає голосно сміятися:

− Ще і як потрібен. Там Мікель мріє про братиків й сестричок, − і ще міцніше пригортає мене до себе.

З боку дівчат, які працюють на кухні, чути веселі, багатозначні смішки. Іво, все ще зайнятий горіхами, глибше натягує шапку, ховаючи почервонілі вуха.

− Хех, то може подати вам сніданок в... іншу кімнату? – лукаво запитує кухарка.

− Дякую. Але не треба, − випереджаю я свого капосного «нареченого». Навіть не хочу уявляти, до чого ми з ним можемо дійти, якщо зараз знову залишимося наодинці. − Нам і тут буде зручно.

− Угу. Ще і як, — бурмоче Сенд, все-таки стягуючи з мене шубу. І підштовхує мене до маленького столика в кутку, який не використовується для приготування їжі.