Сніжна казка для Міріам - Ольга Островська

Сенд нахиляється до мого обличчя.

Все нижче і нижче, допоки наше дихання не змішується.

Його запах буквально просочує мене, наповнює мої легені, позбавляючи волі. Ним так хочеться дихати. Від цих сандалових ноток паморочиться в голові.

Усі ці деталі відзначає мій тренований розум. Але зараз він ніби окремо від мене. Окремо від щемкого серця, що калатає, як навіжене, від колін, що несподівано підгинаються, і солодкого, тремтливого й млосного відчуття в животі. Ніби все це не зі мною. Бо не можу я так танути, лише від розуміння, що чоловік мене ось-ось поцілує... Не можу...

Не можу я відчувати перший дотик наших губ, наче блискавку, що прошиває мене наскрізь, наче кров перетворюється на ігристе вино, повністю одурманюючи мої думки.

Солодко. Так солодко.

Обережність і ніжність у перші секунди, як пізнання одне одного. А потім жага і голодний шквал, коли ми, застогнавши, одночасно рухаємося назустріч одне одному.

І ось уже його долоня заривається в моє волосся на потилиці. І мої руки самі собою злітають вгору, щоб обійняти герцога за шию і підтягнути його ближче. Його язик вривається в мій рот, негайно стверджуючи свою владу, позбавляючи мене розуму порочною солодкістю, втягуючи мене в божевільний танець пристрасті. І я йому відповідаю тим же.

Я не знаю, що зі мною. Може, хвилювання зіграло злий жарт. Може, ті іскри взаємного тяжіння, що палахкотіли між нами з самого початку. Можливо, річ у тому, що він не знає, хто я, і ніколи не дізнається, й ми потім більше ніколи не зустрінемося. Може, новини, принесені сестрою, про наречену, що нареченою бути не хоче. А може, це просто остогидла самотність і жага людського тепла, чоловічої ласки. Ось такої, правильної ласки... справді бажаної.

Все губиться за чуттєвим сп'янінням, за жадібними поцілунками, за нескромними дотиками. Гарячі пальці обпалюють голу шкіру. І мої власні тягнуть чоловічу сорочку з плечей, рвуть на широких грудях, щоб не поступатися ні в чому. Щоб теж торкатися, гладити, торкатися литих м'язів під гладкою золотавою шкірою… М-м-м цілувати його шию, відчуваючи губами, як смикається схвильовано кадик, як шалено стукає пульс. Моя жіноча влада над цим чоловіком п'янить навіть більше, ніж вино.

О боги, який же він гарячий. Не можу встояти...

Тихенько загарчавши, Сенд хапає мене під сідниці. І стрімко доносить до ліжка. Мить, і я влітаю в купу ковдр, розкинувши руки. А зверху опускається чоловіче тіло, накриваючи собою, притискаючи до ліжка такою бажаною вагою.

Та протверезним акомпанементом цьому всьому служить гучне ухання Бріенн. Вона ще й крилами махає, ніби аплодуючи моїй капітуляції. Перната зараза.

Але усвідомлення того, що у нас є свідки, тільки мене й приводить до тями. А збудженого чоловіка взагалі не хвилює присутність в кімнаті сови. Він, швидше за все, навіть не помітив її.

Умілі руки вже підіймають мою сорочку, а жадібні губи ловлять оголений сосок. Я аж вигинаюся від цієї безсоромної ласки.

Ситуація абсолютно немислима і далека від пристойності. І мені було б байдуже, надто я хочу цього чоловіка зараз... але ж не перед сестрою.

— Герцогу, — я кладу долоні на широкі плечі. – Сенде, зупиніться. Я не можу так.

Мені спочатку здається, що він не почує. Що точка неповернення вже пройдена, і мене тепер візьмуть незалежно від моєї згоди. Сама дозволила, запалила, спровокувала...

Але в якийсь момент він завмирає, важко дихаючи. Притискається обличчям до моїх грудей, ніби не може дихати. Пальці впиваються в мої стегна майже до болю.

Але все одно зупиняється.

− Відьма зеленоока, зовсім з глузду мене звела, − шепоче хрипко. – Неможливо відірватися. Наче вмирав від спраги й раптом набрів на цілюще джерело. Пив би вічно. Чому зупиняєш? Адже сама хотіла не менше. Граєшся зі мною?

− Не граюся. Пробач. Не можу отак, – шепочу, зариваючись пальцями у його волосся. Мені й самій його не хочеться відпускати. Фиркаю мимоволі: − І я не відьма, до речі.

От тільки те, хто я є насправді, аж ніяк не краще у цій ситуації. Мало хто б зупинився, як Сенд. Клятий спадок.

− Не перепрошуй. Це мені не слід було так на тебе накидатися,— все-таки відривається від мене герцог. Дивиться в очі, підвівшись на лікті. — Якесь помутніння напало.

«Всі вони так кажуть», — глузливо гигоче Бріенн, знову нагадуючи про себе.

От не йметься їй.

Простеживши за моїм роздратованим поглядом, Сенд також озирається на сову.

− Хм, то ми не одні, виявляється, − підіймається, сідаючи. − І коли це ти її впустила? Хоч не сама вікно відчиняла? − нагороджує мене суворим поглядом.

− Сама. Вночі нікого не хотілося турбувати, − повідомляю спокійно.

Теж сідаю, поправляючи сорочку. З затаєним і, можливо, неправильним задоволенням ловлячи жадібний погляд герцога на моїх оголених колінах, що зникають під подолом сорочки, який я повертаю на місце. В очах Сенда палає щось таке, від чого в мене подих спирає сумішшю страху та передчуття майбутніх сутичок.

Герцог взагалі зараз виглядає якимось іншим. Наче щось змінилося, ніби зникли якісь стримувальні бар'єри. І це на диво бентежно. Бачити його по-справжньому. Грати з цим хижаком. На рівних.

− Яка в мене неслухняна наречена, — тягне він вкрадливо. — Я ж і покарати можу.

− Наречена – це не дружина, − задираю підборіддя з викликом. Посміхаюся іронічно: − Адже я й піти можу.

− Куди ти підеш у хуртовину? – примружує він очі.

− Будь-яка хуртовина рано чи пізно закінчується, − примружуюся у відповідь.

І от що я зараз роблю? Нащо знову його дражню? Чому не можу стриматися? Чому його пильна увага до моєї персони робить мене настільки живою?

Мабуть, я вже настільки звикла жити на межі, що просто втратила почуття самозбереження.

− А якщо я не відпущу? − знову подається до мене герцог. Видихає майже в губи: − Якщо зроблю так, що ти більше не захочеш тікати від мене?