Сніжна казка для Міріам - Ольга Островська

− От і добре, − задоволено киває кухарка. − А що наш герцог?

− Очей зі своєї нареченої не зводив. Як кіт на сметану, облизувався. Красива вона, словами не передати, − змушує мене зніяковіти від почутого. − А розумниця така, що годі й шукати. З обома нашими лаєрдами розмовляла, сперечалася і жартувала на рівних, не поступаючись ні в чому, а це, як ти знаєш, далеко не кожен чоловік може, — продовжує доповідати економка і виходить звідкись із великим кошиком великих, червонобоких, соковитих яблук.

− Он як? Ну, слава богам. Отже, правильно вибрав собі пару. Дасть Велика Мати й весілля скоро відгуляємо. Аби лиш не відлякав дівоньку своїм характером відлюдькуватим, − підхопивши нове деко, кухарка спритно засовує його в піч. Після чого, знявши з цвяшка хустку, пов'язує її на голову. − Ну, якщо суп сподобався, спробую її ще одним порадувати. Допоможемо герцогу з залицяннями.

Оглядається, примруженим поглядом оцінюючи, як іде робота в інших. І тут помічає мене.

Обличчя поважної тани Грасі витягується від подиву.

− Доброго ранку всім, − спішно вітаюся, діючи на випередження. І поки спантеличені моєю несподіваною появою жінки не встигли якось відреагувати, я звертаюся до економки: − Тано Родіко, я вас шукала. Можете мені відчинити двері надвір? Або показати інший вихід, де можна вийти. Мені дуже потрібно випустити мою сову.

− А-а-а-а вікно? − округливши очі, питає та.

− Воно не відчиняється, − зітхаю з жалем. − Напевно, через вибух та несправності у захисному контурі. Може, тут на кухні є вихід? Мені підійде будь-який.

− Чому б не бути? Є, звісно, – відмирає кухарка. Розпливається в доброзичливій посмішці й кидає виразний погляд на хлопчика з горіхами: − Іво, проведи наречену нашого герцога і допоможи їй відчинити двері. Лаері, може свіжого пиріжка? Чи м'яска для вашої улюблениці?

І з запрошенням підіймає серветку з кошика зі свіжою здобою. У мене навіть слинки текти починають, так смачно все там виглядає і пахне. Але я, на жаль, змушена відмовитися. Залишатися на кухні, щоб поїсти, я не можу, бо герцог може будь-якої миті з'явитися. А їсти на морозі − не найприємніше заняття.

— Дякую, — вдячно посміхаюся. − Я після прогулянки поїм. Так, Бріенн?

«Засмутяться. Ти їм подобаєшся», – замість відповіді повідомляє сестра.

Вони мені теж, як не дивно. Але що я можу зробити? Я не та, ким вони мене вважають.

Іво, якому сказали показати мені двері, вже схопився зі свого табурета, залишивши горіхи, тож я під перехресними зацікавленими поглядами економки, кухарки та її помічниць просто йду за ним.

− Там хуртовина все ще, − зніяковіло бурчить хлопець, пораючись із замком. Озирається на мене: – І холодно. Може, давайте я вашу птаху сам винесу?

Бріенн у відповідь з загрозливим ухканням змахує крилами й гучно клацає дзьобом, змусивши бідолаху відсахнутися.

− Ні, як бачиш, вона нікого більше не визнає, − хитаю головою, відступаючи на крок.

Нервово сковтнувши, він нарешті відчиняє переді мною такі жадані двері. Вітер з колючим снігом миттєво вривається на кухню, роздуває поли моєї шуби, нагадуючи, що не зайве її застібнути. Але, не бажаючи гаяти час, я просто накидаю на голову глибокий капюшон і поспішно переступаю поріг, поринаючи в морозний ранок.

− Дякую, − озираюсь на хлопця. – Двері краще зачини, щоб тепло з дому не виходило. Я постукаю, як повернусь.

Він із сумнівом оглядає мене ще раз, але все-таки чинить саме так, як я сказала. Лунає ледь чутний скрип, тихе клацання, і я залишаюся сама під поривами холодного вітру. Посеред морозної білизни.

Ну що ж. Це було не так уже й складно. Тепер потрібно просто відійти від дому на достатню відстань, щоб не знаходитися під дією захисного контуру.

Метра три-чотири має вистачити.

Так я думаю рівно до того моменту, як відійшовши на потрібну відстань, намагаюся відкрити портал і нічого не відбувається. Ще й пальці неприємно німіють.

Біс його за ногу. Нічого собі в нього контур стоїть. Потрібно ще далі відійти.

«Застібни шубу, знову застудишся», − обпікає мене суворим поглядом сестра і, злетівши в повітря, сідає мені на плече, звільняючи тим самим руку. Ще й крилом прикриває мені потилицю, щоб вітер не здув капюшон.

Сперечатися з нею я не бачу сенсу. Пригнувши голову, вирушаю недавно розчищеною доріжкою до темного силуету воріт і дорогою дійсно застібаюся на всі ґудзики. В обличчя раз у раз кидає снігом, він забивається в ніс, в очі, обпікає щоки льодом. Ноги ковзають з незвички. Руки починають мерзнути. Та й Бріенн нести вже важкувато. Але так краще. Як тільки я відкрию портал, нам обом потрібно буде, не зволікаючи, через нього пройти.

Сонце ще не встало, небо вкрите темними хмарами, на ньому не видно ні місяця, ні зірок. Темний двір освітлений лише парою ліхтарів і кількома вікнами, де горить світло. А ворота повністю я можу роздивитися лише тоді, коли нарешті опиняюся поруч. Вони, звісно, зачинені. Мене вже не дивує цей факт. Тож я відразу шукаю очима, де тут хвіртка в паркані. Це не складно. Розчищена стежка веде саме до неї.

Ще кілька кроків, і я нарешті перетинаю межу. От і все, ми вийшли з території особняка. Далі шляху немає, тільки стіна снігу.

Видихнувши, здіймаю руки вгору. Але перш ніж відкрити портал, мимоволі обертаюсь назад. Підіймаю погляд на темну громаду будинку, пробігаюсь очима по нечисленних вікнах, що світяться. Мені тут було весело і навіть добре. Я пам'ятатиму цей день, що провела в полоні у герцога Арджана. І його самого пам'ятатиму. Дуже довго.

Прощавай, Сенде. Бажаю тобі знайти свою правильну наречену.

Відганяючи дивне гнітюче почуття, надто схоже на тугу і жаль, обертаюся назад до лісу та заметеної дороги.

Ось і все, вже час. Магія спалахує на кінчиках моїх пальців колючими іскорками. Я тягнуся свідомістю до канви магічного простору. Насичую своєю силою потрібне заклинання, яке навіть сліду потім не залишить, відпускаю його...