Сніжна казка для Міріам - Ольга Островська

О, з яким задоволенням я б зараз висловила йому все, що в мені накипіло.

Але мушу стиснути зуби й нагадати собі ще й те, що Сенд аж ніяк не винен у моїх нещастях. Хіба що до останнього доклався – перекрив мені можливість прямо зараз відкрити портал і негайно звідси забратися. Переміщення на своїх землях точно сам герцог особисто має контролювати.

І як мені тепер з ним поводитися? Що він встиг помітити? Помітив мою спробу створити просторовий перехід?

Мої портали відчути не так вже й просто, але хіба мало якими здібностями може володіти Сендоа Арджан. Не будемо недооцінювати супротивника.

− Чого ти мовчиш, люба моя наречена? – вкрадливо тягне він, не дочекавшись моєї відповіді. Підходить зовсім близько, прикриваючи собою від снігу, що летить мені в обличчя. − Мені здалося, що ти вирішила піти від мене. Але ж казала батькові, що залишишся зі мною на всі свята. Може, у тебе з’явилися якісь інші плани, а візит до мене лише для замилення очей?

Хм. Знаючи обставини Міріли, зовсім не здивуюсь, якщо в її випадку все дійсно саме так. От тільки я не вона, й мені ще його ревнощів не вистачало.

− Ну що ви? – розтягую губи у вдаваній посмішці, гарячково прораховуючи свої подальші можливі дії. − Які в мене можуть бути ще плани, крім вас?

— Тоді що це був за портал? – герцог хижо примружує очі. – Я дещо здивований твоєю технікою виконання. Мені вдалося вловити дуже цікавий магічний фон.

Помітив, отже. Зрозумів. Спостережливий. Надто спостережливий і чутливий до магії, а це означає, що він може бути навіть небезпечнішим для мене, ніж я думала досі.

Гаразд, напівфея, якою він мене вважає, також може мати свої секрети. В принципі, моя магія чимось навіть схожа на магію цих крилатих легковажних кокеток. Тож...

− Звичайна техніка. Виплекана з моїх вроджених здібностей, от і все. А портал... портал до Ґулема, — зухвало задираю підборіддя. — Я вам вже казала, що від мене кобила втекла. А в саквах були всі мої речі, які я брала в дорогу, в тому числі дуже особисті та інтимні. От я й хотіла перенестися до заїзного двору, щоб дізнатися, чи повернулася ця свавільна тварина разом із моїми сумками. Думала швиденько обернутися туди й назад. І раптом виявилося, що всі переміщення заблоковані. Я не знала, що знаходжуся у вас полоні, ваша світлість.

− Он як? – погляд Сенда все ще залишається пронизливим і надміру підозрілим. Він із вартим заздрості спокоєм ігнорує мій натяк. — Чому ти не сказала мені про свої наміри?

— Я не звикла нікому звітувати, ваша світлість, — додаю я трохи капризності в голос. Й одразу переходжу в наступ: − А чому ви заблокували портальні переміщення?

− Так треба, — чую вагому відповідь. – Магічний контур особняка взаємодіє з деякими загальними сигнальними потоками. Я не хочу, щоб мене щось відволікало від роботи над пошкодженням мережі. Тож тобі поки що доведеться потерпіти без своїх речей.

Хм. Звучить дуже правдоподібно та наче обґрунтовано. Але зовсім не райдужно для мене.

− Як довго? — мружуся тепер уже я.

— Думаю, до вечора впораюся. Найпізніше, завтра до обіду, — обіцяє мені герцог. – А поки можеш проконтролювати підготовку до свята. Тана Родіка відпросилася в мене поїхати відвідати її дочку і, швидше за все, поїде вже завтра, якщо хуртовина припиниться.

Чекати до завтра, готуючись до свята, яке я не збираюся святкувати? Абсурдно. Небезпечно... Але в принципі, якщо під час цієї підготовки я знайду ще якийсь неврахований мною спосіб дістатися до руїн прямо звідси, то, можливо, так буде навіть краще і швидше.

Проте я всім своїм єством відчуваю, що розумніше якнайшвидше тікати від Сенда. Він погано на мене впливає. Я роблю занадто багато помилок у його присутності. Занадто він окатий. Занадто багато всього підмічає. І хай поки що не надає всьому цьому значення, але потім, коли дізнається правду... краще не давати йому приводу шукати мене й прагнути помсти, чи відплати. 

− Я могла б поїхати верхи в Ґулем, — хапаюся за нову думку. Надто навіжену навіть для мене. Але не можу я не шукати вихід із цієї патової ситуації. − Коли хуртовина припиниться. Можете позичити мені коня?

Колись же ця хуртовина припиниться? Сподіваюся, що сьогодні.

А в Ґулемі я комусь заплачу, щоб він повернув йому коня.

— Ні, — безперечно хитає головою цей нестерпний чоловік, підступаючи ще ближче. Його руки стискаються на моїх плечах. – Я забороняю тобі їхати, Мірі. Дорогу замело. Забула? Одного разу тебе вже мало не з'їли вовки. А я зможу поїхати з тобою лише тоді, коли закінчу лагодити захисний контур. Тому навіть не думай про це. І, до речі, без мого дозволу тобі ніхто не дасть коня. Тож забудь про це. Тепер ходімо в дім, поки знову не застудилася.

І, не чекаючи моєї відповіді, він хапає мене за руку і тягне назад до свого холостяцького лігва.

— Мені здалося, ви не любите святки, — роздратовано бурчу я, на кожному кроці по щиколотку вгрузаючи у сніг, який уже вкрив розчищені стежки.

− Тобі здалося, — відповідає мені мій конвоїр таким же «доброзичливим» тоном. − Я всього лиш... забув про свято. І тому не дав відповідних вказівок слугам. А тепер тут є ти, моя наречена й майбутня господиня цього дому. Можеш сприймати це чудовою нагодою показати мені свої навички управління особняком. Заодно порадуєш свого майбутнього пасинка. Він, як і всі діти, любить зимові свята.

Щось я маю сумнів в цьому. Якщо Мікель настільки схожий на свого батька, як мені здалося, то, швидше за все, йому глибоко байдуже до свят.

Але з іншого боку... що я знаю про підлітків? Практично нічого. Пів року тому я навіть не впізнала дівчину під магічною подобою в переляканому хлопчині, що нізвідки прибився до табору відьми Родни, чию послугу я в той час відпрацьовувала. 

Може, за своєю показною дорослістю, уїдливістю, а часом і цинізмом син герцога ховає вразливу душу дитини, яка все ще хоче свята та подарунків?

Чесно кажучи, я сама була б не проти відчути дух зимових свят. Невідомо, коли я знову зможу це зробити.