Злий - Леопольд Тірманд

Вільга подав йому коробок, а Метеор схопився з місця із запальничкою в руці.

Анелю, — повторив Меринос. — Що б ти зробила?

Було в його голосі щось страшне, булькотливе. Він стояв, ще блідий, але могутній і кремезний, в розхристаній шовковій сорочці, з-під якої темніли волохаті м'язи рук і рудей.

— Я-а-а? — почала Анеля, неспроможна видушити з ебе хоч слово.

— Не знаю, чого він хоче… — роздумливо почав Меринос, зупиняючись перед Вільгою і сковзнувши невидющим ирітоким поглядом по обвислому обличчю інженера, — чого він може хотіти? Але знаю, що не матиму життя, доки він не умре знову… І цього разу — назавжди… На амінь… Але для того, щоб так сталося, треба поміркувати, добре поміркувати, рішуче, несхибно! Досить уже цих «розробок» з допомогою штурханів та залізних труб! Голова… Ось що! — постукав він себе пальцем по лобі. — Ось що вирішує і перемагає. Правда, інженере? — Він так страшно всміхнувся, блиснувши білими міцними зубами, що Альберт Вільга, котрий зовсім не був боягузом, відчув, як сорочка прилипає йому до спини.

— Правда, — пробелькотів Вільга й шугнув безпорадним поглядом у вікно.

— А тому, — вигукнув несподівано Меринос, — усі геть! Забирайтеся звідси! Крушина залишається!

Перший кинувся до дверей Метеор, мов зацькований заєць. Вільга пішов за ним, заклопотано похитуючи головою. Анеля вибігла поспіхом, підіймаючи компреси й гумовий пузир з підлоги. За ними тихо зачинилися двері.

— Роберте, — покликав Меринос, дивлячись на Крушину. — Іди-но сюди, ближче…

Крушина поволі підвівся з крісла й рушив до Мериноса, мов загіпнотизований.

У барі «Насолода» було весело, але спокійно: двері не зачинялися ні на хвилину, й люди пили, стоячи біля буфету, демонстративно зневажаючи всі розпорядження пана Сливки. Сьогодні було багато щирих обіймів і диспутів на тему неуспіху польських велосипедистів на трасі велогонки Варшава — Берлін — Прага. Гавайка без упину наливала, приносила, подавала, забирала талони й видавала замовлення. Інша річ, що робота в неї сьогодні йшла абияк; вона помилялась, забираючи талони, переплутувала замовлення, розбила відразу три чарки, викликавши гнівне зауваження пана Сливки, розлила пиво на стойку й впустила літрову пляшку горілки, яка, на щастя, не розбилась.

— Ти що? Божевільна? — підскочив до неї пан Сливка. — Закохана? В голову тобі вдарило чи що?

— Закохана, закохана… — заспівала з задоволенням товста касирка. — Що, може, ти не дозволиш — люто блимнула вона на пана Сливку. — Не дозволиш? Заборониш їй? Старий баран! — просичала вона зневажливо. — Думає, як він ні на що не здатний, то й інші теж…

Енергійно працюючи руками, Кубусь пропхався крізь юрбу і добрався до стойки в ту хвилину, коли Гавайка саме збиралася винести ящик, повний порожніх пляшок з-під пива.

— Люлеку! — крикнула Гавайка.

Ящик гримнув на підлогу, а Гавайка, не звернувши на ііі' найменшої уваги, вибігла з-за стойки й почала ніжно і гладити піджак Кубуся.

— Добрий вечір, пані, — елегантно вклонився Кубусь товстій касирці, потім обняв Гавайку зголоднілим поглядом. — Як добре, що я тебе знов бачу… Який я радий… — Промовив він тихо. — Я вже засумував за тобою…

І зараз же додав голосніше:

— Напрацювався я, мов дикий осел, але на сьогодні вже кінець.

— Ти був на цьому ярмарку? — нетерпляче спитала Гавайка.

— Аякже, Нічого особливого, — відповів Кубусь байдужо; потім додав з усміхом: — Даси мені ключ?

Вся чоловіча ніжність, вся надія й чекання, які нагромадилися в його серці за день, відбилися в цьому начебтохолодному, незначному запитанні.

Гавайка глибоко зітхнула й обізвалась, всміхаючись напівсором’язливо, напівкокетливо:

— Навіщо? Я сьогодні закінчую раніш… За півгодини. Почекаєш на мене, добре?

Кубусь охопив її повним вдячності поглядом: він боявся щось сказати.

«Признаюсь їй сьогодні, як мене звуть насправді», подумав він, відчувши неймовірне щастя.

— Почекай, я зараз, тільки скочу за ріг по цигарки, — сказав він з усміхом. — У вас тут немає «Грюнвальдів», а будка ще відкрита.

Гавайка схилилася, щоб узяти ящик з пляшками; рухи в неї були вже м'які, погляд спокійний, в серці — благословенна тиша.

Кубусь поволі вийшов на вібруючу весняним смерком вулицю, свіжу й обмиту травневим дощем. Бруки й тротуари підсвічували чорним вологим полиском.

Він узяв у кіоску коробку цигарок, заплатив, забрав здачу.

— Чи це колега Пєгус? — почув він за собою злегка шепелявий голос і, обернувшись, побачив невисокого на зріст хлопця в куртці з шерстяним шарфом, який скупо всміхався до нього, показуючи беззубі ясна.

— Це я, — буркнув Кубусь неохоче й брутально. — А хіба що?

— Нічого, — все так само з зусиллям посміхався беззубий. — Маю до вас, колего, справу. З доручення колеги Крушини.

— Що таке? — сухо спитав Кубусь, повертаючи в напрямі бару «Насолода». Беззубий ішов поруч, беззвучно ступаючи на підошвах з білої гуми.

— Колега Крушина просить вас, щоб ви зараз зі мною до нього підскочили. Он чекає коробка, — кинув по-злодійськи беззубий, показуючи на невеличку темну машину, за кілька кроків від них.

— Скажіть, колего, Крушині, — відповів Кубусь з недбалим роздратуванням, — що в мене сьогодні немає для нього часу. Кожен має своє особисте життя, правда ж? — всміхнувся він зухвало й безтурботно. — Побачуся з Крушиною завтра. А тимчасом, чолом, колего!

— Зараз, зараз, — солодко мовив беззубий, — але ще й я маю до вас справу, колего…

Кубусь зупинився і кинув на нього задерикуватий погляд.

— Можна поцікавитись, яку саме справу ви маєте до мене, колего? — процідив він холодно: брови його піднялися вгору, кругле веснянкувате обличчя набрало виразу болісного подиву, який завжди передує скандалові.

Беззубий тихо й легко відсторонився, але не зводив очей з Куби; наче приклеєний до беззубих ясен усміх ширшав, ставав підлим, огидним.

— Ну? — просичав Кубусь. — Яка ж справа?

— А така, — поволі, крізь усміх, процідив беззубий, — як до лягавого.

І в цю хвилину важкий удар