Злий - Леопольд Тірманд

— Отож, ви побачили мене, пане, правда ж? — спитав він, силкуючись посміхнутись. — Чи недосить на сьогодні? Можу я вже іти додому?

— Ще ні, — почувся голос з ліжка. — Я хочу придивитися до вас краще.

Несподівано над головою Кубуся спалахнуло потужне Світло, спрямоване перпендикулярно вниз. Якусь хвилині нін сидів, наче під прожектором на кінозніманні.

— Яка краса! Могутня річ! Незабутні світлові ефекти! Я дуже вам вдячний за цю сліпучу ілюмінацію, пане… на жаль, не знаю вашого прізвища? — невимушено поцікавився Кубусь.

— На щастя, — ви його вже й не знатимете, — відповів голос з ліжка.

Незнайомий пильно спостерігав спухле обличчя Кубуся, його переплутане біляве волосся. Подертий барвистий метелик і зім'ятий піджак доповнювали картину поразки, і тільки вперті карі очі Кубуся свідчили, що боротьба триває й далі.

— Шкода такого талановитого юнака, як ви! — додав незнайомий з ноткою раптового роздратування в голосі.

— Не розумію, — відповів Кубусь. — Чи можна мені закурити?

— Будь ласка, — відповів голос, — і прошу випити чарку горілки. Вона стоїть перед вами. Це на вас добре вплине, — додав він приязно.

Хрипке скигління за дощаною перегородкою на мить перейшло в оглушливий рев. Незнайомий на ліжку не звернув на це ніякої уваги. Кубусь налив собі тремтячою рукою чарку горілки й вихилив. Палюча рідина опекла рани в роті, але принесла хвилинне полегшення.

«Очевидно, це тут такий добрий тон, — не звертати уваги на виття диких звірів або кровожерних божевільних», подумав Кубусь, і дрижаки пробігли йому по спині.

— Шкода, що ви, пане, марнуєте свій талант, — заявив незнайомий несподівано. — Скільки ви заробляєте в цьому своєму «Експресі»?

— Як коли, — відповів Кубусь ухильно, запалюючи цигарку; юпітер над головою палив, дихав нестерпним жаром. — Ви не могли б, пане, загасити цю нічну лампочку? — недбало спитав Кубусь. — Буде затишніше.

— Міг би, — кивнув незнайомий, не ворухнувши рукою. — Отож скільки ви заробляєте на місяць у цій газетці?

— Коли гірше, коли краще, — всміхнувся Кубусь; це був блідий, силуваний усміх; прожектор над головою, здавалося, розтоплював йому мозок.

— А скільки вам дає Новак?

— Новак? — щиро здивувався Кубусь. — Хто це такий — Новак?

— Ви не знаєте? Справді? Ага, значить, не знаєте… В порядку. Ну, годі про це. Я хотів, щоб ви взяли на себе обов'язки покійного Морица. Могли б заробляти щось із десять тисяч злотих на місяць… — в голосі незнайомого прозвучала нотка жалібної меланхолії. — Ну, а тепер… Отож чого ви, пане, хотіли від Крушини? — спитав він несподівано гостро.

— Я? — обережно перепитав Кубусь. — Нічого особливого не хотів. Люблю нові знайомства і, взагалі, знайомлюся з людьми дуже охоче.

— Він хотів заробити кілька злотих, — несподівано втрутився Крушина; голос у нього був хрипкий від нервування, напруження й довгого мовчання. — Хотів знайти свою долю… Так він казав… — додав Крушина, виправдуючись.

— Не лізь! — буркнув чоловік на ліжку, і Крушина замовк, відступаючи ще далі в свій куток.

— Чому? — зухвало кинув Кубусь. — Це правда! Мені навіть ще належить з вас за рекламу вашого ярмарку, пакове…

— Належить тобі, — голос на ліжку раптом став уїдливий і лютий. — Це правда, що належить! За те, що той не з'явився… Добра робота. На медаль! Хто написав оту статтю про вбивство Мехцінського? — додав незнайомий анепацька.

— Кубусь завагався, його мозок пронизала коротка, ясна думка: так треба! Він із зусиллям примружив очі й відповів чітко:

— Я.

— Цього й треба було сподіватися. Ну, синку, ти таки заробив. Спершу я думав, що ця стаття мені коштуватиме якихось кілька тисяч, але я помилився. Тепер бачу це. Добре ти мене підвів, нічого не скажеш.'Ця стаття допомогла, але не мені. Зрештою, тепер вже все ясно… — Останні слова прозвучали тихше, наче незнайомий казав їх самому собі.

Раптовим швидким рухом він схопився з ліжка і став на широко розставлених ногах посеред підвалу. Тісно стягнений поясом короткий і широкий внизу плащ надавав його постаті могутності, сили й пружності; піднятий аж до капелюха комір здавався втіленням кримінального романтизму.

«Чудовий вигляд, — не міг не подумати в цю хвилину репортер Вірус. — Ну й дядько… Хто це такий?»

— Колего, — промовив чоловік у плащі напруженим злим голосом, — колись один із моїх друзів питав тебе, звідки ти знаєш про смерть Мехцінського. Ти йому збрехав. Ти не знав ніякого Сюпки, не їздив до Аніна, до дівчини Морица. І тепер ти брешеш. Весь час брешеш, граєш, дуриш, ховаєшся, хочеш мене обвести круг пальця. Задля чого ти це робиш? І для кого?

— Ні для кого, — ясним голосом відповів Кубусь. — Роблю це тому, що я журналіст. Хочу знати, що діється в нашому місті.

— Брехня! — просичав чоловік в плащі. — Ти робиш це для ЗЛОГО… Ти — його людина. Застерігав його від міліції в цій статті, перекреслив мені все! Знищив сьогоднішню кампанію!

Крушина шарпнувся вперед, обличчя його біліло в півмороці, мов натерте фосфором.

— Але я хочу дати тобі шанс, — чоловік у плащі наблизився до Кубуся, і той побачив темне м'ясисте обличчя, скривлене від напруження думки та недобрих рішень. — Скажи, чого хоче ЗЛИЙ, і може ми договоримось…

— Оце так добре, — залунав силуваний сміх Кубуся. — Я саме й прийшов до вас, щоб про це довідатись… Щоб знати, хто це такий…

Чоловік у плащі позадкував до ліжка. Запалив цигарку й, помовчавши, промовив жорстоким, вже стриманим голосом:

— Нічого не вдієш. Якщо вже ти такий твердий — нехай пан Кудлатий це розв'яже.

Хрипке басове бурмотіння за перегородкою, досі приглушуване їхньою досить голосною розмовою, піднеслося раптом до белькотливого лютого виття.

«Досить… Досить! — застукотіло в змученій голові Кубуся. — Цього не можна витримати! Це нестерпно!» В цю мить згасло світло над його головою.

Чоловік у плащі поволі підійшов до збитих з кривих дощок, залатаних диктом дверей і постукав.