Злий - Леопольд Тірманд

Меринос з Крушиною пішли до машини.

— Пане голово, — Роберт Крушина повернув своє побіліле, вкрите потом обличчя до Філіпа Мериноса. — А… якщо цей Пєгус… зовсім не був винен… у тому… що цей… ЗЛИЙ не прийшов? Невже це було необхідно? — заїкнувся Роберт від здушеного хвилювання.

Філіп Меринос спокійно вів машину, уважно дивлячись уперед.

— Це через тебе, — обізвався він байдуже, — через тебе він довідався адресу контори, і тому мусив загинути…

Крушина застогнав, наче йому живцем висмикнули зуба, а Меринос нещиро зареготався.

— Ти, дурню, — додав він за хвилину зовсім спокійним голосом. — Ти нічого не розумієш. Не розумієш, що це не має ніякого значення. Якийсь там Пєгус чи Вірус. Важливо те, що ми переходимо до контратаки. Атакуємо!

В його стриманому голосі затремтіла така холодна слизька жорстокість, що Роберт Крушина уперше в житті щиро побажав опинитися на тому світі, аби тільки далі від свого хлібодавця, доброчинця й начальника.

Суботній ранок настав хмурий і дощовий. Люди поспішали на роботу алейками Центрального парку, між віадуком і стіною музею Війська Польського. Дві скромно одягнені жінки ішли, тримаючись біля тротуару.

— Єзус-Марія! — раптом вигукнула одна. — Хто тут лежить!

В алеях неподалік до них повернулися стривожені обличчя.

— О боже! — скрикнула друга. — Вбитий! Замордований!

По газонах бігли люди й зупинялися. Одного погляду на конвульсійно скорчені руки й ноги вблтого досить було, щоб у кожного перехопило подих.

Якийсь молодий чоловік без піджака опустився на коліна біля трупа.

— Нічого не чіпати! — гримнув літній робітник у кашкеті, із сніданком та пляшкою чаю в кишені. — Нічого не чіпати, доки міліція не прийде.

— Правда, — відгукнулась молода повна жінка із свіжим обличчям, перекошеним зараз від жаху. — Це напевне вбивство, не можна нічого чіпати до слідства! Ця записка щось та значить! Напевне, щось важливе.

— Такий молодий… — заплакала сива жінка. — Боже! Боже!.. Такий молодий…

— Якась хуліганська історія… — шепнула та, що перша побачила вбитого; обличчя її пашіло від хвилювання й безсилого гніву. — Минулого місяця тут теж знайшли одного молодого… товаришочки його закололи ножиками, он там, у парку. Притаскали на віадук і скинули, щоб виглядало, як Самогубство… От і май синів!

— А найгірше, — схвилювався якийсь низенький чоловік з червоним обличчям, у робітничій спецівці, — що їй так усе минає, оцій молоді! Заб'ють, замордують, і шукай вітру в полі! Безкарність — от що страшно! Його чесні ясні очі палали від гніву, шия почервоніла, одих уривався.

— Нічого не чіпати, — наказав немолодий робітник із иіданком в кишені. — Вже побігли по міліцію…

На письмовому столі редактора Едвіна Колянка задзвониз телефон. Колянко здригнувся, серце його болісно стислося.

«Перенервувався, — подумав він прикро. — Що це таке зі мною? Адже Куба вже не раз запізнювався в редакцію…» — Алло? — кинув він у трубку втомленим голосом.

— Це сержант Мацєяк, — почув він. — Телефоную з доручення поручика Дзярського. Прошу негайно приїхати до нституту судової медицини на Очки…

Мацєяк говорив ще щось — непотрібне, страхітно відоме. Колянко схопився на ноги. В очах його завирували темні плями. Він кинув трубку на письмовий стіл і в самій орочці, без піджака, вибіг у коридор, скотився із сходів і инувся до редакційної машини на подвір'ї.

— Швидше, пане Мар'яне, швидше… — шепотів він білими тремтячими губами; перед очима йому весь час кружляли темні цятки, руки трусилися, наче в пропасниці.

Шофер злякано глянув на нього.

— Не можу, пане Колянко… — відповів він невпевнено. — Чекаю на головного редактора й фоторепортерів, дуть на якусь конференцію. Наказали неодмінно чекати…

— Їдь зараз же! — мов божевільний, гримнув Колянко. — Голову розвалю! Кубу вбили!

Шофер зблід як полотно.

— Тьху! — гукнув він. — Ви що, пане, хворі?..

І вже не чекаючи пояснень, скочив у машину і натиснув стартер.

— Кубу вбили… Кубу вбили… — повторював божевільна шепотом Колянко, важко падаючи на сидіння.

…До кімнати зайшов старший сержант Мацєяк і доповів:

— Я приїхав із цим Колянком. Був з ним на Очках, а тепер привіз сюди. Привести його?

— За хвилину, — відповів поручик Дзярський.

Він старанно згорнув аркушик паперу, вкритий рядками, надрукованими на машинці, заховав до шухляди, підвівся й сам відчинив двері. В дверях стояв Едвін Колянко, без піджака. Комірець у нього був роздертий, галстук неохайно звисав на пропітнілу, зім'яту сорочку кольору хакі. Обличчя було сіре, схудле, на губах і під очима — чорні тіні.

Це моя провина, — тихо обізвався він.

Дзярський замкнув двері й сів за письмовий стіл.

— Сідайте, пане, — наказав він холодно, рухом голови показуючи на стілець біля свого столу. Стілець для допитуваних.

. . . . . . . . . . . . . . . .

. . . . . . . . . . . . . . . .

— Я маю честь бачити пана Юліуша Калодонта? Голос був носовий, трохи рипучий, але приємний. Юліуш Калодонт підвів голову з-над журналу «Свят» — і блискавично викотився з кіоска. Перед ним стояв, злегка кліпаючи розумними чорними очима, пан у котелку, з парасолькою, в старомодному жакеті та в гутаперчовому комірці з відігнутими ріжками. Юліуш Калодонт допитливим поглядом міряв підняте до нього жовтаве, худе обличчя з довгим носом. Несподіваний відвідувач був низенький і щуплий, принаймні на голову нижчий від самого Калодонта. Чим більше Калодонт міряв