Злий - Леопольд Тірманд

— Чоловік у котелку? — зацікавився Компот. — Хто це такий?

— Зараз нема часу, — нетерпляче кинув Калодонт. — Шеф сам дізнається…

І пірнув у юрбу, торуючи собі шлях витягненим уперед ціпком.

— Бойовий дідуган, — промовив Шмігло схвально. — Нічого не скажеш. Ну, Фридерику, до роботи, Виглядай усі котелки із своєї башти.

Вони поволі рушили в хащу юрби, викликаючи широкі кола припливів і відпливів.

Пан у котелку побачив коричньовий капелюх зараз же за рундуком з молодою капустою, оточений з трьох боків глядачами. Посередині стояв кремезний, мускулистий чоловік у бавовняній сорочці в блакитно-червоно-синьо-зелену клітку. Рукава сорочки були підкачані, оголюючи багатюще татуювання на вузлуватих біцепсах.

— Можна жити без власного човна, можна жити без дружини, можна жити без холодильника, але не можна жити в травні без молодої капусти до котлет із свинини, — енергійно промовляв продавець до зачарованих слухачів.

В цю хвилину по той бік рундука чоловік у коричньо-вому капелюсі повернув до свого переслідувача темне, гарне, трохи м'ясисте обличчя, те саме, яке з'явилося в шпарині між завісами на Саській Кемпі.

«А за ним цей плечистий боксер… як завжди, — подумав пан у котелку, — той самий дует. Номер телефону вісім-шістнадцять-ноль два… Виробничий кооператив «Торбинка»…

Коричньовий капелюх поволі відвернувся від рундука з молодою капустою, а пан у котелку хитрим маневром прошив хащу глядачів і виринув зараз же за рогом заскленого кіоска, куди повільними кроками підійшли троє. Тепер пан у котелку був досить близько, щоб чути їх розмову.

— Ну й що? — спитав чоловік у коричньовому капелюсі. — Спокійно? Ніякого галасу?

— Почекаймо, — потішив його супутник із зламаним носом. — Може, щось та склеїться. Гвардія в повному комплекті, відділ вітамінів, мов на параді, пан Жичливий привів своїх теж… не можна сказати нічого…

— Успіх небувалий, — прислужливо притакнув Жичливий. — Організація на медаль. Ні, пане голово?

— Що з того, коли ніхто не атакує. Головна мета не досягнена. — Чоловік з темним обличчям був явно незадо-волений.

— Ще не кінець, — потішив його зламаний ніс.

— Але ж успіх, пане голово; на тому ж самому ми зможемо згодом, під час сезону, заробити чимало, — з поквапливою впертістю повертався до своєї головної думки Жичливий. — І все завдяки рекламі.

— Це через Пєгуса, — буркнув боксер схвально.

— О, о, про вовка помовка! — вигукнув Жичливий. — Саме цьому панові ми повинні дякувати за рекламу! Цей редактор з «Експреса», он він там… — показав Жичливий пальцем на вирву в юрбі, де на хвилину з'явився невисокий жвавий юнак з обличчям, повним кмітливості, енергійності й ластовиння. Він був прикрашений фантастичним бантиком-метеликом, аметистово-полуничного кольору, і хрумав свіжу, кривавочервону редиску просто з пучка, який тримав у руці.

— Пєгус! Це він! — вигукнув чоловік з боксерським носом.

Пан у коричньовому капелюсі несподівано весь напружився.

— Котрий? Котрий? Он той?..

— Так, — ствердив його супутник.

— Треба йому подякувати, цьому редакторові, — зрадів Жичливий, здається, зовсім не звернувши уваги на цю розмову, і кинувся в той бік, де щойно з'явився юнак.

— Зараз, зараз, — хутко схопив його за рукав голова кооперативу «Торбинка». — Спокійно, пане Жичливий. Хто він такий, цей чоловік?

— Хто він, кажете, пане? — Редактор з газети «Експрес вєчорни», — трохи здивувався Жичливий. — Я був там кілька днів тому, просив, щоб написали про наш ярмарок. Він сам мене прийняв і обіцяв допомогти. Дуже чемний хлопець. І зробив усе як слід. Треба йому подякувати, пане голово, — подарувати короб парникових помідорів чи щось таке… З пресою треба жити в згоді.

— Стій тут, пане, кажу тобі! — буркнув Меринос, і в голосі його забриніла така нотка, що Францішек Жичливий вріс у жовтий клінкер підлоги, наче від цього залежало його життя.

Вирва в юрбі замкнулась, і юнак з барвистим метеликом розтанув, підхоплений людською хвилею.

— Цікаво?.. — поволі процідив Меринос, звертаючись до свого супутника. — Редактор з «Експреса»? Правда, цікаво? Твій Пєгус? Залагодив усе як слід! Треба буде йому подякувати. От-от… Треба буде йому подякувати…

Чоловік із зламаним носом раптом глянув так, наче несподівано довідайся па цьому ярмарку, що морква — блакитна та що її вживають для виробництва реактивних літаків.

— Роберте, — крижаним тоном кинув Меринос, — ходім. Сьогодні тут уже нічого не буде.

Він швидкими кроками рушив уперед, не звертаючи уваги на явно приголомшеного Жичливого. Щоб добратися до виходу, треба було пробитися крізь юрбу. Пан у коричньо-вому капелюсі поклав руки в кишені й пропустив наперед свого плечистого помічника: той мусив торувати дорогу. За кілька кроків від них посувався спритний, як в'юн, пан у котелку, який встиг непомітно обминути охопленого почуттям нез'ясовної загрози Жичливого.

Боксер попереду раптом відчув, що його широке плече стисла залізним, майже конвульсійним рухом чиясь дужа рука. Він обернувся — і вся кров відпливла йому від серця, залишивши в грудях крижану брилу жаху: обличчя Філіпа Мериноса під обвислими крисами капелюха було сіре, мов попіл, в бридких, розпачливих зморшках, скорчене й зім'яте.

— Пппане гоо… — устиг простогнати Крушина.

Меринос трохи заточився, наче йому раптом стало млосно, і важко сперся об Крушину. Збоку непомітно вихилився пан у котелку.

— Щось трапилося? — спитав він прислужливо. — Може, лікаря?

Меринос не помічав нікого.

— Я бачив примару! — прохрипів він, — Бачив мерця!.. Зараз! Тут!

Він дедалі важче спирався на Крушину, який гарячково роздивлявся навколо.

Юрба густішала, звідусюди гукали то веселі, то сварливі голоси:

— Ось шпинат! Ось цвітна капуста! Кому? Кому?

Обличчя Мериноса стало синьосіре, потім біле, і нарешті набрякло апоплексичним рум'янцем — він починав хрипіти.

— Швидше! — кинув пан у котелку. — Може бути серцевий припадок. Або ж апоплексія.

Крушина остаточно розгубився: він підтримував велике тіло Мериноса виключно з інерції.

— Сенсаційне схрещення петрушки з помідором! — почувся поруч крикливий голос. — Тут, прошу панства, ось тут!

Йому відповів вибух сміху, і юрба