Злий - Леопольд Тірманд
— Позич двісті злотих, Бобусю, — попросив Метеор.
— Звідки я тобі візьму? — ліниво відпввів Крушина. — Я зовсім порожній.
— І ми процвиндрилися з Льовою в «Камеральній», — зітхнув Метеор. — Нема з чого жити.
— Їдеш на ярмарок? — спитав Крушина.
— Ну, що ти?! — обурився Метеор. — Я делікатне створіння і непридатний для ваших хамських «розробок».
— Крушино! — гукнула Анеля, відчиняючи двері, — іди до пана голови, баране!
Крушина підвівся й вийшов у коридор.
Філіп Меринос ходив по кабінету хисткими кроками, щохвилини зупиняючись біля вікна. Коли зайшов Крушина, він раптом обернувся.
— Готовий? — кинув він. — їдьмо.
— Куди? — несміливо поцікавився Крушина.
На ярмарок, — роздратовано відповів Меринос.
Крушина здивовано почухав свій зламаний ніс.
— Ви — туди, пане голово? В цей балаган?.. — пробелькотів він.
Я, — обірвав Меринос. — А що тут такого дивного?
Але, мабуть, у цьому справді було щось дивне, бо Крушина ніяк не міг заспокоїтись.
— Пан голова?.. Туди? — повторював він.
Меринос зняв з вішалки модний плащ із широким коміром і ще раз глянув у вікно. Важкі, набряклі весняним дощем хмари швидко мчали по небу, оголюючи то тут, то там плями блакиті. Така погода цілком виправдувала плащ, піднятий комір, глибоко насунутий на лоба м'який капелюх з опущеними крисами.
Редактор Якуб Вірус пустував на сходах, як десятирічний брикливий школяр. Він з'їжджав по бильцях, ледве стримувався, щоб не дзвонити біля кожних дверей, але пообмінював солом'яні мати в усьому під'їзді.
— Добридень, пані Янова! — гукнув до двірнички, яка підмітала біля брами. — Які ціни сьогодні ввечері?
— З вас, пане, шмат холери… — буркнула двірничка, ледве стримуючи усміх.
Вся вулиця знала, що в неї можна купити горілку в усяку пору дня й ночі.
Кубусь вийшов на вулицю — вітряний похмурий день здався йому сонячним ранком Рів'єри. Щось співало в грудях, радісно дзвонило у вухах, лоскотало в горлі, мов щастя, яке от-от вихопиться криком. Він штовхнув на ходу босоноге, замурзане маля. Хлопчик воно чи дівчинка — можна було впізнати лише з брудного червоного бантика, який звисав із солом'яної голівки. Кубусь вийняв з кишені п'ять злотих, нахилився над дівчинкою, поцілував її в замурзану щічку й дав п'ять злотих.
— Ось на, — сказав він, — купи собі найбільшу радість — леденик на паличці.
Блакитні оченята дивилися недовірливо, але свідомо, дівчинка добре знала, які скарби криє в собі цей коричнюватий клаптик паперу
Кубусь зупинився на тому боці вулиці й довго дивився на обдертий фасад свого будинку. Чим довше він дивився, тим більше прагнув притулити цілий світ до своїх повних щастям грудей. Поволеньки, сам смакуючи цю повільність, він посувався поглядом угору, аж на четвертий поверх, до оздобленого дешевим барельєфом вікна, де за простенькою завіскою крилася довга, вузька кімната його, Кубуся. В цій мебльованій кімнаті, брудній і високій, серед куп книжок, які лежали на столі й на підлозі, під парою боксерських рукавиць на стіні, здобутих колись на турнірі; під фото з різних репортажів, зроблених на різних етапах його кар'єри, на залізному ліжку, втуливши голову в його, Кубуся, незручну, тверду подушку, спочивала єдина в світі істота, обдарована чародійною силою, здатною перетворити цю довгу, вогку, похмуру кімнату в чудовий райдужний грот, оповитий пахощами прекрасних переживань, найніжніших, п'янких, теплих барв юнацького кохання.
Силоміць Кубусь відірвав погляд від цього вікна і рушив у напрямі Пулавської вулиці. Але за кожним кроком, коли в уяві зринала темна голова з розсипаним волоссям на його, Кубуся, дешевій клітчастій пошивці, коли пам'ять, невідомо в котрий вже раз, знаходила запах гарячого сонного подиху, коли Кубусь з пристрасною впертістю відшукував в цій пам'яті смак повних червоних уст, — тоді щось солодко й ніжно вибухало біля його серця, почуття неосяжного, неможливого щастя перехоплювало подих, і Кубусь підстрибував, мов очманілий від радості першокласник, який не приготував завдань, прийшов до школи і раптом довідався, що всі вчителі захворіли й попереду весь вільний весняний день.
«Вона кілька разів просила мене, щоб я не йшов на ярмарок… — раптом згадалося Кубусеві. — Що за дурниці! Чому її це хвилює — така дрібниця…»
Увечері він піде до бару «Насолода», як вони умовились. Тепер його дівчина спочиває в його кімнаті, потім замкне двері його ключем, а ключ забере з собою.
— Вільний? — гукнув Кубусь, зупиняючи таксі. Шофер мовчки опустив прапорець лічильника.
— Пане, — спитав раптом Кубусь, поставивши ногу на приступку, — скажіть, я вам подобаюсь?
Шофер глянув на нього без захвату, але з тим схваленням, яке тліє в погляді кожного варшав'янина, коли він бачить когось напідпитку о восьмій годині ранку.
— Нічого собі блондин, — відповів він флегматично, міряючи Кубуся лагідним поглядом. — В юрбі зійде.
— Тоді їдь, пане, на Кошики, — радісно кинув Кубусь, падаючи на сидіння.
Розхитаний «Оппель» почав підстрибувати на кругляках Пулавської вулиці, центральної артерії Мокотова.
В день ярмарку Кошики виглядали незвичайно. Незвичайність ця стосувалася насамперед людей. Кінець кінцем, Кошики вже бачили протягом свого існування незліченну кількість чудових, виняткових і дивовижних товарів, отож усі чудеса, звезені сюди енергійними працівниками кооперативу «Мазовецькі суниці», не могли зрушити ці мури, ані струсонути хоча б один їх залізний прут. Що з того, що чудовий килим із знадливих своєю вологою молодістю качанів салату приголомшив би й найвибагливіших любителів імпресіоністичної зелені, котра вразила б навіть ірландців, що споконвіку привласнили собі монополію на цей колір? Що з того, що майстерно укладені піраміди редиски, різних калібрів, примушували згадувати забарвлені благословенним рум'янцем дитячі щічки, спокушали своєю апетитністю?
Що з того, що запашний гай найбуйнішого порею гнучкими пучками вкривав цілі рундуки, що пишна морква, сварлива петрушка, вибаглива селера й спаржа та аристократичні парникові помідори й суниці і ще незліченна кількість усякої рідкісної городини, дбайливо укладеної, розсортованої та прикрашеної написами, громадились навколо, як дорогоцінна колекція живих, яскравих
