Помста професора Моріарті - Джон Едмунд Гарднер
Моріарті взяв один зошит та ручку, опустив віко валізи й, ледве помітно балансуючи, пішов до крісла, пригвинченого до хиткої підлоги.
Зручно всівшись, він розгорнув зошит. Сторінки були охайно заповнені каліграфічним почерком, подекуди із схемами та діаграмами. Зошит був на три чверті списаний, але стороння людина небагато б зрозуміла з написаного. Були, наприклад, пропуски в тексті, написаному виключно великими літерами. На відміну від цих текстів, звичайним письмом іноді йшло два або й більше рядків без поділу на окремі слова. То не була англійська чи якась інша мова. То був особистий шифр Моріарті — багатолітерна система, основана на доробку французького дипломата й криптолога М. Блеза де Віженера, — система, до якої професор уніс і свої хитромудрі зміни. Зараз ці записи професора не цікавили. Аркуші вільно перегорталися з-під пальця, аж поки не лишилось десяток чи два. Як і на початку зошита, тут сторінки теж були списані, часом не до кінця, а кожна третя чи четверта мала вгорі ніби заголовок. Розшифровані й записані звичайною абеткою, вона б означали прізвища: Гризомбр, Шляйфштайн, Санчіонаре, Сегорбе, Кроу, Холмс.
Дві години сидів Моріарті, заглибившись у ці записи, додаючи риску тут, роблячи невелике креслення чи діаграму там. Більшість часу він оддав сторінкам, відведеним Гризомбру, і той, хто володіє мистецтвом дешифрування, помітив би, що в записах раз по раз повторюються слова Лувр, Джоконда, П'єр Лаброз. Були там і якісь підрахунки та низка записів, що начебто нагадували навчальну програму:
— Шість тижнів для виготовлення копії.
— Підмінити на восьмому тижні.
— За місяць зв'язатися з Г.
— Г. має впоратися за шість тижнів.
У кінці професор зробив ще один запис. Розшифрувавши, ми прочитали б: «Якщо Г. впорається, відкрити йому правду протягом одного тижня. Мати під рукою С. і Д.»
Згорнувши зошит, Морйарті посміхнувся. Посмішка перейшла в тихий сміх, а затим — і в голосний, у якому вчувалися лиховісні нотки. План повалення Гризомбра було складено.
Залізнична естакада в районі ліверпульських доків часто захищала докерів од дощу дорогою на роботу й з роботи, тому її прозвали парасолькою. Цю свою функцію вона добре виконала 29 вересня 1896 року, коли після довгої посухи випав теплий дрібний дощ.
Попри дощ, на прогулянковій палубі «Ауранії» юрмилися пасажири — обриси велетенського порту й верфі, що поступалися хіба лондонським, були для них чарівним краєвидом. З берега здавалося, ніби пароплав місткістю 4000 тонн, після важкої дороги до кінцевої гавані, мов жива істота, сапає й полегшено зітхає, випускаючи пару з червоної, вкритої білими соляними плямами, труби.
Причалили по обіді. Дощ саме перестав, і запнуте хмарами небо, мов подряпане пазурями, вкрилося голубими смугами.
Бертрам Джекобс прибув на пристань учасно, аби побачити, як швартується «Ауранія» й на берег виносять перші валізи пасажирів.
Брати Джекобси були дужі велети, які при потребі могли себе обстояти. Одягнені охайно, трішки барвисто, вони легко сходили за синів із шановної сім'ї середнього класу, а часом навіть за багатих юнаків. Обидва мали ясні живі очі, обличчя без жодних вад чи слідів бурхливого минулого. Їхній батько, високоталановитий фальшивомонетник, помер у в'язниці. Вони пишалися своїми двома дядьками — жорстокими грабіжниками. До злочинного світу брати Джекобси ввійшли з дитинства: спочатку були вправними кишеньковими злодійчуками, пізніше зайнялися грабунком та шахрайством. Моріарті мав обох за надзвичайно корисних. Він особисто дбав про їхнє виховання, слідкуючи, щоб хлопці знали не лише своє ремесло, а й багато іншого: від мови до етикету. Джекобси видавались професорові неабияким капіталом, до того ж лишалися йому відданими. Коли б не він, їхнє життя не склалося б так добре й тепер обидва могли б збувати свої дні в Стіллі, Моделі чи Слотергаусі. Поліція, між іншим, за своїми документами, вважала, що вони й досі перебувають в одній з цих в'язниць.
Бертрам стояв трохи віддалік натовпу, що почав збільшуватися й хвилюватись, коли на берег зійшли перші пасажири. Друзі й родичі віталися, хто просто радісно, хто зі сльозами на очах, а хто й стриманим ручканням. Один священик опустився на коліна, дякуючи Всевишньому за щасливе повернення. Бертрам Джекобс усміхнувся, помітивши в натовпі чимало молодичок, що явно видивлялися чоловіків, пасажирів чи матросів, ладних на них витратитись. Він хотів би мати щось у гаманці для котроїсь із цих досить привабливих пташок.
Вільям Джекобс, виглядаючи Спіра та Бриджит, помітив Лі Чао, який ніс багаж тілисного пасажира в чорному пальті, і нишком перезирнувся з китайцем.
Сходили на берег пасажири, матроси й носії виносили валізи, тюки, ящики, не дуже остерігаючись у виразах, не зважаючи на реакцію вишуканих дам та їхніх супутників. Під'їжджали й від'їжджали кеби, ломовики, самохідні парові візки, старомодні дво— та чотириколісні екіпажі. В суцільному гаморі лунали окремі вигуки й накази.
Моріарті зійшов з пароплава десь о пів на другу, роззираючись довкола з виглядом людини, що вперше ступає на англійську землю.
Говорячи в ніс, мов виходець із Середнього Заходу Америки, він давав нескінченні вказівки двом носіям, щоб були обережніші з його багажем.
Бертрам Джекобс проштовхавсь до трапу, тихо привітався з професором і повів його до кеба, який уже з годину чекав напоготові. Бертрам був задоволений, побачивши, що Моріарті стримано всміхнувся до Гаркнесса, свого давнього візника.
Носії вмостили речі, і Моріарті артистично розіграв, що не знайомий з грошима й не знає, як з ними розрахуватися. Зрештою, Бертрам приєднався до гри й заплатив з власної кишені.
Лише коли вони залишились у кебі вдвох, а Гаркнесс умостився на передку, професор, відкинувшись назад, заговорив своїм нормальним голосом.
— Ось я й повернувся. — Він помовчав, ніби перевіряючи в думці сказане. — Куди ми їдемо?
— До готелю «Сейнт-Джордж». Ембер сказав, ви бажаєте трохи розкошів і тиші. В дорозі все було
