Помста професора Моріарті - Джон Едмунд Гарднер
В саме серце цього респектабельного району, на Алберт-сквер, теплого надвечір'я в середу 30 вересня 1896 року два екіпажі привезли Моріарті та його компаньйонів.
З Ліверпуля вони прибули залізницею, а коли проїжджали вулицями Лондона, душу Моріарті заполонили асоціації та спогади. Знайомі запахи підсилювали тугу за минулим. На вулицях було гамірно, як і в давнину, навіть більше — з'явилися самохідні екіпажі. На тротуарах головних магістралей товклася різномаста публіка; магазини, хизуючись своїми товарами, дратували тих, хто не мав змоги їх придбати, і можна було справді повірити, що саме тут б'ється пульс імперії. Моріарті мав таке враження ніби чує також биття пульсу й своєї, ще не померлої, імперії.
Стомлений, але з почуттям великої втіхи, побачив він свій дім на Алберт-сквері, 5, — одну з десяти вілл, що симетрично розташувались навколо невеликої площі з припорошеними деревами й травою, відгородившись від неї парканами й тротуаром, уздовж якого росли ясени. Приємне сусідство. Маленький, замкнений, самовдоволений і холодний світ, що тримався на кволих плечах покоївок та підлабузництві кухарів, лакеїв і няньок, такий же далекий від справжнього світу Моріарті, як Віндзорський замок від якогось підприємства з потогінною системою, злодійської харчівні чи пивниці.
Особняки Алберт-скверу багато в чому були з претензіями на розкоші. Не такі великі, як у кварталі Ладбрук-Істейт, вони, проте, хизувались ширшими, ніж у більшості лондонських будинків, фасадами, а парадні під'їзди та всі п'ять поверхів мали аж надто ошатний вигляд.
— Багаті резиденції бідних лордів, — мовив сам до себе Моріарті.
Всього на відстані милі звідси були квартали без жодного деревця, з одним водяним насосом на десяток халуп. Але шановні мешканці Алберт-скверу не любили, щоб їм нагадували про існування цього, відмінного від їхнього, іншого світу.
Якби хто, причаївшись, спостерігав, він би побачив, що серед прибулих цього вечора були дві модно вбрані жінки: одна — з мідно-золотавим, старанно підібраним під великий літній капелюх волоссям, висока, друга — трохи нижча. Вони вийшли з кеба й не вагаючись піднялися східцями до дверей. На тротуарі лишилися стояти два чоловіки, які, обмінюючись короткими репліками, всміхаючись та схвально покивуючи, дивилися на чоло будинку.
Один з них, у всьому чорному, з довгим, зачесаним назад волоссям, з капелюхом у руці, був американський професор, який вселявся в будинок № 5. («Кажуть, чудова людина, але трохи відлюдько. Подорожує Європою, а в Лондоні займається важливими науковими справами. Мабуть, професор медицини».) Другий чоловік, трохи вищий, кремезний, із синювато-багровим шрамом на засмаглому обличчі, очевидно, був його супутник або ж помічник.
А тим часом двоє дужих юнаків допомагали візникам розвантажувати й підносити до порога багаж, де його приймав низенький азіат у сорочці з короткими рукавами. Серед інших речей у багажі були маленька японська валізочка та дві великі валізи; зі шкіряною валізою хлопці обходилися так обережно, ніби в ній лежали коштовності. Це певною мірою відповідало дійсності.
На стінах прохолодної вітальні вигравали райдужні сонячні зайчики, що відбивались од вітражного скла дверей. Кланяючись та запобігливо всміхаючись до професора, прибулих зустрічав Лі Чао. Жінки, знаючи своє місце, зникли в будинку.
— Ваш кабінет отут, — показав китаєць на двері праворуч.
На маленькому столику під протилежною стіною стояла ваза з квітами, поодинокими жовтими листочками нагадуючи про наближення осені. Професор подумав, що Лі Чао ніколи не перестає дивувати. Китаєць без вагання чи докорів сумління міг піддати когось важким тортурам, навіть убити, і після цього спокійно виспатись, а вмів також готувати страви не гірше від будь-якої жінки, а особливо гарно добирав букети квітів.
Професор Джеймс Моріарті ввійшов до свого кабінету, звідки мав планувати падіння чотирьох континентальних суперників та двох охоронців закону.
Це була довгаста кімната з високою стелею та двома великими вікнами, що виходили на площу. Над каміном, у стіні супроти дверей, здіймалася різьблена рама, в яку, між полицями та дерев'яними візерунками, було вправлено сім чи вісім дзеркал. Обабіч каміна стояли високі книжкові шафи з рядами шкіряних книжкових корінців. Над шафами висіли картини. На підлозі лежав темно-брунатний, з бежевим відтінком, килим. Чільне місце в кімнаті займав масивний письмовий стіл червоного дерева. Біля нього стояв зручний стілець з підлокітниками. Були й ще чотири легкі стільці, теж з підлокітниками, в застебнутих на ґудзики шкіряних чохлах. Над столом висів портрет молодої жінки, що сиділа, зіпершись головою на руки, — робота Жана-Батиста Грьоза. Це була улюблена картина Моріарті.
Добрих три хвилини професор не зводив погляду з картини, якої не бачив з 1894 року, коли Ембер сховав її перед утечею з Лаймгаусу.
Селлі Годжес принесла письмове приладдя, потім, разом із Спіром, вони годину оглядали будинок — їдальню, кухню в підвальному приміщенні, де Бриджит Спір, як економка професора, вже складала для Вільяма Джекобса список необхідного; зазирнули до вітальні на другому поверсі, до дев'яти спалень, двох ванних кімнат, гардеробної та інших службових закапелків. Оглянули також теплицю та нижню вітальню — велике світле приміщення на першому поверсі, — а потім повернулися до кабінету.
— Все буде добре, — сказав Моріарті до Спіра, помовчав, прислухаючись до дитячого сміху на площі, й додав: — Якщо нас не турбуватимуть сусіди або їхні шибеники.
Він зажадав, щоб о восьмій годині всі зібралися в цьому кабінеті, а тим часом попросив покликати Бриджит.
Півгодини Моріарті розпитував Бриджит про кухонні справи та про те, яка допомога їй потрібна у веденні хатнього господарства. Потім годину він та Селлі Годжес розпаковували багаж. Тільки велику шкіряну валізу, вже перенесену до спальні, не відчиняли.
— Хочеш, щоб я прийшла сьогодні? — запитала Селлі.
— Якщо не завадять справи, — відповів професор, розкладаючи по шухлядах гримувальне приладдя.
— Я могла б деякі свої справи відкласти на завтра.
— Завтра в нас у всіх будуть справи. Дехто вийде на вулиці уже з ночі, — посміхнувся Моріарті, ледь похитуючи
