Помста професора Моріарті - Джон Едмунд Гарднер

О восьмій вечора в кабінеті позапинали завіси, запалили газові світильники й розлили дорогий херес для учасників наради.

Моріарті стримано похвалив братів Джекобсів за вибір будинку й відразу перейшов до справ.

— Я вже говорив про боксерів, — нагадав він Спірові. — Треба їх знайти. Але вдень хай сюди не приходять: я поговорю з ними завтра о десятій вечора. Пам'ятайте, зайва метушня викликає цікавість сторонніх. Діятимем обережно, не поспішаючи, але й не черепашачими темпами. Часу обмаль. Його всім бракує.

Потім, віддавши Емберові розпорядження перевербувати жебраків, Моріарті розтлумачив:

— Це завдання чи не найважливіше, бо ми не можемо працювати, не маючи скрізь очей та вух. Вони матимуть заробіток, а я — відомості. Мені потрібна не кількість, а передусім — якість. Вони звітуватимуть вам, Ембере, тільки вам. А ви, як завжди, мені. І ще: я не бажаю, щоб згадувалося моє ім'я, розумієте?

— Вони будуть на вулиці вдень і вночі, — пирхнув Ембер, плюгавенький чоловічок, але один з тих, кому Моріарті довіряв.

— Лі Чао!

Мовчазний китаєць підвів голову, мов дресирований пес, реагуючи на поклик господаря.

— На Орчард-стріт до нашого від'їзду був корисний нам аптекар…

— Добрий друг містера Шерлока Холмса, професоре? — показуючи золоті зуби, всміхнувся маленьким ротом китаєць.

— Саме він, Лі Чао. Гравець-мрійник. Один з ваших людей. Ви його пам'ятаєте?

Китаєць завжди був радником Моріарті в примарній царині ліків, тютюну та дурманного зілля, так необхідного сотням лондонських наркоманів.

— Чарлз Біг-налл, — повільно, по складах, вимовив Лі Чао.

— «Кокаїновий Чарлі», — посміхнувся Моріарті.

— Ви завжди його так називали.

— Так його називали всі. Він, мабуть, вирішив, що тепер працює на інших чи навіть на самого себе. Відрадьте його від цієї думки, Лі Чао. Трохи грошей чи трохи болю… Ні на те, ні на те не скупіться. Я хочу знати, чи він ще допомагає мудрому містеру Холмсові. Хай там хоч як, треба, щоб ми й далі могли користуватися його послугами. Саме його, розумієте?

— Розумію. А інших підшукувати?

— Дуже обережно.

— Гаразд. Почну з цієї хитрої бестії, містера Бігналла.

— Почніть з Бігналла. Він мені потрібен, щоб здійснити задум проти Холмса. А щодо боксерів та жебраків я маю інші плани.

Десь на Алберт-сквері загавкав собака. Моріарті невдоволено похитав головою.

— А тепер прошу до уваги всіх. Ми повинні знати все про Кроу. Про чорного інспектора Ангуса Мак-Криді Кроу.

— Він ще не повернувся з Америки, — самовдоволено засміявсь Ембер.

— Цього мені не досить, — без усмішки відреагував професор. — Я маю знати, — загинав він пальці, — коли Кроу повернеться, подробиці його сімейного життя, взаємини з начальниками й підлеглими. Мене цікавить його минуле, його якості поліцая і людини. Гадаю, розумієте, що я маю на увазі.

Селлі Годжес раптом посміхнулась, але нічого не сказала.

— Мені доведеться мати справу з суб'єктом, який вважає, ніби з минулого йому приховувати нічого. А моральна нестійкість наших супротивників — це найсильніша зброя, яку маємо. Вона варта сотні бойовиків і двохсот стволів вогнепальної зброї. Вартість її дорівнює жіночій невинності й значно вища від вартості рубінів.

— Я знаю одну Рубі, повію з площі Чепел, — кинув репліку Вільям Джекобс. — Цей рубінчик коштує зовсім не дорого.

— Знайдіть мені слабину Кроу, — холодно глянув на нього Моріарті.

Вільям Джекобс похнюпився, жінки коротко перезирнулись. Селлі кахикнула.

— Ми вже пасемо того Кроу, ви самі це швидко помітите, — дивлячись на Моріарті майже зачіпливо, сказала вона.

— Гаразд, до Кроу повернемось пізніше. А тепер згадаймо нашого далекого німецького друга, Вільгельма Шляйфштайна. Як я зрозумів, він шукає добрячого крадежу зі зломом. Ну що ж, я завжди намагався бути корисним для друзів. Треба знайти для нього щось таке. Захланність — велика людська вада. Підчепи захланного на гачок — і він твій навіки. Запам'ятайте, Ембере: ваші жебраки мають вивідати, де переховується Шляйфштайн.

Ембер кивнув, і Моріарті перейшов до інших справ. Спочатку попросив Селлі підібрати двох пристойних дівчат на допомогу Бриджит Спір.

— Але не з-поміж отих твоїх брудних голубок чи обскубаних курочок. Запам'ятай: дівчата повинні бути без минулого й без великих сподівань на майбутнє, але піддатливі для виховання.

— Завтра матимете рабинь, — відгукнулася Селлі. До подібних доручень вона звикла.

— Добре, — кивнув Моріарті. — І завтра ж, Бертраме, займемося підготовкою місця для схову здобичі. Вільям допомагатиме Спірові чи Емберу, залежно від обставин… Нарешті, хочу згадати ще одне ім'я — Ірена Адлер. Певно, ви про неї вже чули: це та дама американського походження, якою я цікавився у Нью-Йорку. Можливо, тепер вона десь у Європі й живе під прізвищем свого чоловіка, Нортона, хоча її заміжжя було й недовге. Їй років тридцять вісім. Колись співала в опері, контральто, але має й інші таланти. Отже, всім винятково важливе завдання: Ірена Адлер!

Нарада закінчилась. Жодних запитань до Моріарті не виникло. Його вказівки були короткі й чіткі. Всі залишили кабінет, щоб приготуватись до вечері, яку за півгодини мала подати Бриджит Спір.

Лишившись на самоті, Моріарті непоспіхом узяв принесену китайцем вечірню газету. Виступ Гладстона в Ліверпулі. Професор усміхнувся. Цього разу старий політик говорив про вірменську різанину й виправдовував деякі дії Британії. «Старий дурень», — подумав Моріарті.

Однак газету він швидко відклав, повернув крісло й кілька хвилин дивився на свою улюблену картину, втішений і нею, й тим, що, повернувшись до Лондона, відразу почав снувати нову павутину.

Картина Грьоза надихала Моріарті до дії. В уяві професор уже бачив іншу картину, всесвітньовідому й безцінну. Чи, може, вона має ціну? Моріарті написав на клаптику паперу якісь цифри. А зберігалася та картина в Парижі, там де жив Жан Гризомбр. Жадібність могла обійтися Гризомброві досить дорого. Підсунувши до себе аркуш поштового паперу, Моріарті почав писати. Закінчивши, він двічі перечитав написане, вклав до конверта, заклеїв