Помста професора Моріарті - Джон Едмунд Гарднер

— Шляйфштайн? — різко перепитав Моріарті.

— Так. Кажуть, шукає чогось, аби полоскотати своє самолюбство.

— Хижаки! Бестії! Ну, а жебраки?

Велику армію жебраків і готельних злодіїв Моріарті наймав, щоб вони постачали його відомостями.

— Здебільшого дбають про власний зиск.

— Скільки часу потрібно, щоб вони знову почали працювати на нас?

Бертрам стенув плечима.

— Якщо платити регулярно, половину з них можна залучити до роботи протягом місяця.

— Половину?

— Багато чого змінилося, професоре. Дехто помер, дехто просто зник. Поліція…

— Кроу та його команда?

— Не тільки інспектор Кроу. Поліція діяла дуже активно. Багатьох заарештовано. Навіть дехто з наших найкращих зломщиків принишк.

— А боксери?

— Вони здатні лише на грабунок серед білого дня.

— Е ні, — серйозно заперечив професор. — Вони здатні наганяти страху божого. А ще — пиячити та вдаватись у розпусту.

— Відповідно з покликанням, — втрутився в розмову Спір.

— А як найдужчі хлопці? Що поробляє Терремант?

— Терремант працює в турецьких лазнях, — засяяв Бертрам. Саме залізний Терремант свого часу організував утечу братів Джекобсів із в'язниці. — А решта виконує будь-яку роботу для будь-кого, хто заплатить. Можна уявити їхню «роботу». Я знаю одного, чиї три дівчини вирішили були працювати самостійно. Він найняв двох хлопців, і дівчата від свого наміру відмовились.

Картина, змальована братами Джекобсами, виявилась похмура. Моріарті хвилину помовчав, потім, наче сам собі, сказав:

— Якщо хочемо чогось домогтись, у нашому домі має запанувати порядок. А в суспільстві — безлад.

Він підвівся, потягсь і підійшов до вікна. Сонце сховалося за хмари. Парка мряка віщувала грозу.

Потім, ніби щойно прийнявши рішення, Моріарті одвернувсь од вікна й, дивлячись на Спіра, сказав:

— Коли приїдемо до Лондона, передусім треба знайти Терреманта та ще п'ятьох-шістьох хлопців. Подивимось, на що вони здатні за нормальну платню. Ембер піде до жебраків. Лондон був моїм містом і буде ним знову. Гризомбр, Шляйфштайн і їм подібні перестануть спустошувати мої сейфи й стромляти руки в кишені моїх людей. Не допущу я й того, щоб завдавали тон усілякі Кроу. А що робить Холмс? — обернувся Моріарті до Бертрама Джекобса.

— Те, що й робив.

Моріарті напружився, мов отруйна змія перед нападом. Потім несподівано лагідним голосом проказав:

— Якщо покараємо кількох, решта підкориться. Я повернувся з певною метою, і її буде досягнуто.

Селлі Годжес, допомагаючи Бриджит Спір після ванни, накинула їй на плечі великого рушника й, маючи, звичайно, великий досвід і метке око, спробувала оцінити її жіночу привабливість. Певний час вона спостерігала, як Бриджит, добре витершись, починає вдягатися.

«Гарне обличчя, — думала Селлі Годжес, — гарне волосся, гарні зуби, невеликі, але розвинені груди й стрункі ноги. Берт Спір здобув самицю, яка довго приноситиме йому втіху». Жінка була від природи хтива, що особливо впадало в вічі, коли вона вдягала шовкові панталони, панчохи та нижню спідницю. Селлі Годжес не мала ілюзій щодо Бриджит. Це не була крихітка для ліжка чи співбесідниця в товаристві холодними вечорами. Захищаючи свого чоловіка, вона б змогла без вагання вбити людину. Ще вперше зустрівши її, Селлі знала, що Бриджит свого часу допомогла врятувати Спіра від ворогів Моріарті.

Відтоді, здавалося, минуло сто років і Бриджит стала більш зрілою й упевненою, коли заходило про делікатні проблеми, що цікавили обох жінок. Вбираючись в іржавого кольору сукню, Спірова дружина прохопилась, що купила її в Нью-Йорку.

— Отже, в Америці вам сподобалося?

— Сподобалось. Останні кілька тижнів були важкі. Але з таким чоловіком, як Берт, це не дивно.

— Як я зрозуміла, вам не до смаку морські подорожі, — посміхнулася Селлі.

— Подорож тут ні до чого. — Бриджит повернулася спиною до Селлі Годжес. — Зашнуруйте, будь ласка, корсет. Не дуже туго. Мені тепер будь-яка подорож не до смаку, але про це нікому не кажіть ні слова. Я ще маю відкритись Бертові.

Селлі подумала, що й груди в Бриджит поповніли.

— Давно? — запитала вона, ніби це не було для неї несподіванкою.

— Місяці два. Скоро стане помітно. Професор сердитиметься?

— Чому він має сердитись? Народжувати дітей — природна функція жінки.

— Ну… Поки ми з професором — усе гаразд, але, знаючи Берта, можу сказати, що це тільки початок. А я не бажаю, щоб мої діти закінчили так, як мої брати й сестри, та й багато інших, що підбирають покидьки, ходять босі, кутаються в ганчір'я, туляться по закутках і вмирають молодими, а їхні батьки сидять по в'язницях. Ні, Сел, я хочу, щоб мої діти цього не знали. Берт — хороший чоловік, але як довго це може тривати?

— Я знаю професора багато років, Бриджит. Він завжди був добрий до тих, хто служить йому віддано.

— Я не маю. в цьому сумніву. Але вам нікуди не треба тікати, Село. Ми тікали з Лаймгаусу, а потім — із будинку в Беркширі. Я думала, оселимось у Франції, та не вийшло. Коли ми втекли з Нью-Йорка, мала надію, що в Сан-Франциско буде по-іншому. Мені там подобалось, та довелось утікати й звідти. Тепер повернулися до Лондона, і, на щастя, тут я матиму дитину. — Бриджит поплескала себе по животі. — Але чим усе закінчиться?

— Знаючи професора, можу сказати: закінчиться тим, що він поквитається з четвіркою іноземців, а також з Кроу та Холмсом.

Північний Кенсінгтон був поцяткований острівцями бідності. Брудні й убогі, вони ховалися за розкішними будинками, що виросли протягом останнього півстоліття. На Гай-Роуд, що тяглася від Ноттінг-Гіллу до Шепардс-Бушу, з'явилося багато великих майданів і фешенебельних кварталів, які змінили вигляд усього району.

Найбільше враження серед