Помста професора Моріарті - Джон Едмунд Гарднер

Крім того, Моріарті часом подумував не усувати Кроу й Холмса, а цілком дискредитувати їх в очах громадськості. Він сам собі посміхнувся. Ці два символи сталого авторитету мусили зазнати краху; іронія полягала в тому, що ті мали бути повалені завдяки вадам власної вдачі.

Провівши рукою в рукавичці по буйній кучмі, Моріарті перевальцем пішов до своєї каюти на шлюпковій палубі. Там на нього чекав Спір.

Майже щодня по вечері спільник Моріарті непомітно пробирався зі своєї каюти третього класу нагору, до каюти хазяїна. Тепер він теж стояв біля ліжка професора — міцно збитий велет з переламаним носом та рисами обличчя, які могли б бути гарними, коли б не рубець, що нагадував блискавку, на правій щоці.

— Я затримався на прогулянковій палубі, Спіре. Допоможи мені зняти пальто, — владним тоном м'якого, майже ніжного голосу, звернувся до нього Моріарті. — Тебе ніхто не бачив?

— Мене ніколи ніхто не бачить, якщо я сам цього не бажаю, ви повинні знати. У вас усе гаразд?

— Я не можу сказати, що жалкуватиму, коли під ногами не стане хиткої палуби цього клятого пароплава.

— Могло бути гірше, — коротко засміявся Спір. — Нескінченні дні за гратами — річ значно гірша, запевняю вас.

— Ну, тобі краще знати, Спіре. Я радий, що не був близько знайомий з подібною одноманітністю.

— Не були. Якби вас були схопили, то пов'язали б вам краватку, вибили б підніжку — і крапка.

— Ніякого сумніву, те саме спіткало б і тебе, — кволо посміхнувся Моріарті, знімаючи пальто. — Як там себе почуває Бриджит? — запитав він тим самим тоном власника.

— Ніяких змін, погано від самого Нью-Йорка.

— Це скоро минеться. Вона хороша дівчина, Спіре. Гадаю, ти дбаєш про неї.

— Я поводжуся з нею ласкаво, — нещиро засміявся Спір. — Іноді їй здається, ніби вона вмирає. В нутрощах цього корита не тільки вона мучиться. Повітря там би могло бути й кращим. У всякому разі, сьогодні вночі я наповнив їй черево божим соком, та й пестив, як належить.

— Ну, мій друже, шлюб — це більше ніж чотири голі ноги в ліжку.

— Можливо, — зам'явшись, зітхнув Спір. — Але, коли сідниці сверблять, краще їх почухати.

Професор поблажливо всміхнувся.

— Ти бачив Лі Чао в останні два дні? — запитав він, різко змінивши напрямок розмови.

Каюту першого класу Моріарті займав під вигаданим ім'ям Карла Нікола, як було сказано в підроблених рекомендаційних листах професора права одного з нічим не уславлених університетів Середнього Заходу Америки. Спір з дружиною подорожували третім класом, не демонструючи свого знайомства з хазяїном, а Лі Чао, з волі професора, найнявся на час подорожі матросом, отже, опинився в найгіршому становищі.

— Бачив, — озвався Спір. — Учора вранці він драїв шваброю палубу й мав вигляд пацюка в бочці з-під дьогтю. Справжній тобі син пароплавного кухаря або один з піратів Стивенсона. Пам'ятаєте, ви нам читали книжку? Я навіть подумав був, чи не послати йому, задля розваги, чорний знак.

— Мені не до вподоби ідіотські забави, — відрізав Моріарті. — Чорного знака заслуговує багато хто, але жартувати зі своїми негоже.

Спір потупив очі. Збиткуватися з Лі Чао було його пристрастю. Запала мовчанка.

— Я прийшов до вас востаннє, — нарешті озвався він. — Завтра ми зійдемо на берег і будемо в безпеці.

— Хай усі чекають сигналу, — кивнув Моріарті. — Моли Бога, щоб Ембер дістався щасливо й передав Джекобсам мої вказівки. Ти зможеш поговорити з Лі Чао до прибуття в порт?

— Звичайно.

— Якщо все буде гаразд, Ембер його зустріне, тільки-но той розрахується й зійде з пароплава. Хай їдуть просто на Грейт-Смоук. Поки що збір — там.

— А ми?

— Один з Джекобсів зустріне мене. Другий — тебе й Бриджит. Відпочинемо ніч у Ліверпулі. Потім треба поговорити, перш ніж робити перші кроки й перш ніж Джекобси роздобудуть свіжу інформацію.

— Добре повертатись.

— Багато що змінилося, Спіре. Будь готовий до всього.

— Я готовий, але дивно, як можна нудьгувати за бруківкою та смогом. Щось є в Лондоні таке, що…

— Я знаю. — Моріарті на мить поринув у задуму й, здавалося, відчув вуличні звуки та запахи столиці. — Гаразд, — мовив він тихо. — До завтра в Ліверпулі.

Спір пристав на порозі й, повагавшись, запитав:

— Здобич у безпеці?

— Як в англійському банку.

— Вас можуть запитати, що везете.

— Можуть. — Професор мигцем блимнув на шафу, де лежала велика шкіряна валіза, яку вони везли від самого Сан-Франциско.

Коли Спір пішов, Моріарті відімкнув шафу, стримуючи бажання дістати валізу й подивитися на сховане в ній багатство. Щодо багатства він добре все відав: воно давало владу й захищало від багатьох пасток, що оточують людину в цьому падолі сліз. Якщо його витрачати з розумом, багатство приносить ще більше багатство. Пустити зараз гроші в діло — ризиковано: в Лондоні Кроу. Але вміст оцієї шкіряної валізи допоможе професорові відновити мережу своєї імперії, притиснути непокірних іноземців. А тоді, мов якимись чарами, капітал подвоїться знову й знову.

Зверху шкіряної валізи лежала ще одна герметична японська валіза, якими користуються офіцери й урядовці в Індії. Сам собі посміхнувшись, Моріарті поклав руки на цю валізу. В ній були його маскувальні речі: одяг, перуки, взуття, корсет та інше спорядження, яке він використовував, прибираючи подобу свого давно померлого старшого брата. Були там також фарби, пудри, лосьйони тощо.

Зачинивши шафу, професор випростався й глянув на свою третю, найбільшу валізу, в якій були повсякденно необхідні речі. Підійшовши до валізи, він вибрав з в'язки на ланцюжку потрібний ключ, уставив у латунний замок і підняв віко.

Зверху лежав автоматичний пістолет Борхардта, одна з найперших моделей, подарована йому