Помста професора Моріарті - Джон Едмунд Гарднер

Моріарті усміхнувся й кивнув головою.

— Бувала й негода. Бриджит Спір думала, що помре, поки ми сюди дістанемось. «Сейнт-Джордж» — це добре. Трохи комфорту не завадить. Один день перед сухопутною частиною подорожі. Один день і добре вино.

— І спокійний сон.

— Навряд чи такий спокійний, як хотілося б, — знов усміхнувся професор. — Я після пароплава завжди погано сплю. В Ембера все гаразд?

— Він поїде з Лі Чао до Лондона. Все передбачено.

— А твій брат?

— Везе Спіра та його дружину до готелю. Їхня кімната на тому ж поверсі, що й ваша. А наша з Біллом — навпроти. Так що цієї ночі ми всі будемо поряд. Про вас ніде ніяких розмов. На причалі теж нічого підозрілого не помічено. Все спокійно.

— А Гаркнесс?

— Улаштувався біля готельних стаєнь. Сьогодні ввечері виїде до Лондона. Ми вирушимо завтра залізницею.

Моріарті, злегка погойдуючись у кебі, зацікавлено виглядав у вікно, немов їхав незнайомим містом чужої країни.

— Ліверпуль змінюється повільно, — мовив він ледь чутно. — Можу заприсягтись — побачив на вулицях десяток жінок, яких дуже давно знаю.

Вони швидко проїжджали районом доків з його гамірними винарнями та повіями, що вабили моряків усього світу.

— Нерухомість тут дає добрі прибутки, — зауважив Джекобс.

— Кажуть, акр землі в районі ліверпульських доків може дати вдесятеро більший зиск, ніж сто акрів найкращої орниці у Вілтширі.

— Можна повірити. Сюди прокладено багато прямих доріг.

— І не тільки через це, — задумливо докинув Моріарті. Незабаром вони звернули на розкішну Лайм-стріт, зупинилися біля готелю «Сейнт-Джордж», і навколо них заметушилися носії та хлопчики. Моріарті назвався вигаданим прізвищем, а як домашню адресу вказав невідомий академічний інститут Середнього Заходу Америки.

Брати Джекобси замовили для свого зверхника найкращі в готелі, зі смаком умебльовані апартаменти — вітальню, велику спальню та ванну кімнату, які виходили вікнами на жваву, гарну вулицю.

Носії занесли речі й, утираючи впрілі лоби, зникли, а Моріарті погладив шкіряну валізу, немов то був витвір незвичайної краси.

— Я приготував для вас маленький сюрприз, професоре, — сказав Бертрам, коли носії пішли. — Дозволите?

Моріарті кивнув і, діставши з валізи пляшку дорогого бренді, відкоркував. Почувався втомленим і не був у доброму гуморі, певно, внаслідок напруженої морської подорожі. Та його настрій тут же підскочив, коли Бертрам відчинив двері й до кімнати ввійшла Селлі Годжес.

— Рада бачити тебе знову! — Селлі Годжес підійшла до професора і, взявши його за руки, ніжно поцілувала в обидві щоки.

Селлі Годжес посідала особливе місце в оточенні Моріарті. Їй підкорялися вуличні повії й належали будинки розпусти, в тому числі славетний дім у Вест-Енді, вона особисто постачала професора молодими жінками й сама, з невеликими перервами, була його коханкою.

У свої тридцять із чимось Селлі справляла враження й мідного кольору волоссям, і розкішною фігурою, принади якої завжди підкреслювала. Сьогодні на ній була скромна блакитна сукня, що воднораз більше ніж натякала на спокусливі форми під нею.

На губах Моріарті заграла посмішка; ніби вивчаючи її, він ступив крок назад і спитав:

— Ну, Сел, ти лишилась мені вірною?

— Це було нелегко, Джеймсе. — Їй одній з небагатьох дозволялося називати його на ім'я. — Старе минулося, сам знаєш. У мене зараз тільки дім у Лондоні, а відколи ти поїхав, я втратила контроль над вуличними дівчатами.

— Але…

— Але я буду рада гріти тобі вечерю будь-коли, якщо ти забажаєш. — Вона наблизилась до професора, та він ще трохи відступив, бо не любив залицятися до жінок на очах у членів клану. В коридорі почулися кроки, з'явилися Вільям Джекобс і Спір з дружиною. Були потиски рук, поцілунки, перешіптування жінок, щедрі порції бренді.

Коли гомін стих, Берт Спір підняв склянку й звернувся до професора:

— За щасливе повернення!

Дочекавшись, поки вщухнуть схвальні вигуки, професор обвів присутніх поглядом.

— За щасливе повернення! — повторив він, потім додав: — І за перемогу над тими, хто проти нас!

— Хай буде так! — докинув Спір.

— Всього їм найгіршого! — підніс угору склянку Бертрам Джекобс.

— Хай вони зійдуть кров'ю й перетворяться на труху! — приєднався Вільям Джекобс.

Жінки згідливо кивнули, й усі поспіхом, немов од цього залежало їхнє життя, випили. Бертрам відразу ж наповнив склянки знову.

Трохи згодом, на знак Моріарті, зі словами, що чоловікам треба поговорити, Селлі Годжес відвела Бриджит убік.

Колі жінки відійшли, Моріарті, глянувши по черзі на братів Джекобсів, запитав:

— Ну, що зроблено?

— Будинок готовий, — відповів Бертрам Джекобс. — Просторий, дуже зручно розташований біля Ландбрук-Істейт в Ноттінг-Гіллі. Є невеликий садок і теплиця. Серед сусідів ми пустили чутку, що ви американський професор і не дуже любите спілкуватися. Тут займатиметеся наукою й вряди-годи їздитимете на континент.

— Гаразд, — повільно кивнув Моріарті. — Умеблювання?

— Є все, що треба.

— А картина?

— Зробили, як нам сказав Ембер. Грьоз — на стіні у вашому кабінеті. Завтра ви його побачите.

— А наші люди? — знову запитав професор.

— Сел уже розповідала вам, — озвався Бертрам. — Дівчата розбіглись або працюють парами чи трійками. Так і всі інші. Наші рекетири — самі по собі, люди вулиці — самі по собі. Кращі зломщики діють на власний розсуд, перекупники — теж. Немає ніякого порядку.

— Отже, ніхто нікого не контролює, — майже пошепки мовив Моріарті.

— Маємо кілька групок, але невеликих. Не таких, як були за вас, професоре. Нікому подати приклад.

— Ви хочете сказати, ніхто нічого не робить?

— Судячи з газетних повідомлень, дещо робиться, — зауважив Вільям Джекобс. Коли-не-коли нагадують про себе перекупники. Але це не…

— А хто ще?

— Ходили чутки, що кілька місяців тому француз попрацював у Белгрейвії. А німець… — почав Бертрам.