Секрети Лос-Анджелеса - Джеймс Еллрой
— Продовжуй.
— Це все, що я чула. Більше нічого не знаю.
— Який у нього вигляд?
— Гадки не маю.
— Хто тобі про нього розповів?
— Навіть не пригадаю, просто дівки тринділи в барі за сусіднім столиком.
— Окей, уже легше. А тепер розкажи про нову справу Дюка.
— Містере, це була просто чергова його порожня мрія.
— А чому ти одразу мені про це не розповіла?
— Знаєте приказку: «Про небіжчиків або добре, або нічого»?
— Аякже. А ти в курсі, які умови в жіночій в’язниці?
— Мрія Дюка номер шість тисяч, — зітхнула Сінді, — заробляти розповсюдженням порнографії. Як вам таке? За його словами, він збирався продавати якусь взагалі збочену порнуху. Це все, що я знаю. Ми говорили на цю тему рівно дві секунди, і це все, що сказав Дюк. Я про це не сказала, тому що я знала Дюка — у нього таких мрій та задумів по десять на тиждень бувало. А тепер, може, ви нарешті вшиєтеся звідси?
Бад пригадав, що на роботі щось говорили про порнографію: над цим працює Відділ моралі.
— А про якого саме виду порнуху йдеться?
— Містере, кажу ж вам: я не знаю. Це просто балачки були — секунду потринділи й забули.
— Ти віддаси Кеті гроші, які залишив для неї Дюк?
— Звісно, добрий ви наш самаритянине! Десяточка по десяточці — усе й віддам. Якби я одразу все їй дала, вона би миттю все просадила на кіножурнали.
— Можливо, я зайду до тебе ще раз.
— Дочекатися не можу.
Джек поїхав на пошту й надіслав усю готівку спеціальної посилкою за адресою «Мотель «Орхідея», Кеті Джейнвей», разом з набором марок і запискою. Більше чотирьох сотень — для дівчини то цілий статок.
19:00 — до зустрічі із Дадлі ще море часу. Найкраще його провести на роботі, зазирнути у Відділ моралі та поглянути, чи нема чогось нового на дошці оголошень.
За порнуху взялася команда № 4: Кіфка, Гендерсон, Вінсеннс, Стейтіс. Усі вони відстежують маршрути порноальбомів, але нічого поки що не нарили. Нікого з них на місці не виявилося, і він вирішив відкласти розмову до ранку —швидше за все це глухий кут. Він пішов до Відділу вбивств і набрав номер «Кошерного Ейба».
— Ви подзвонили до «Кошерного Ейба», — почув він у слухавці голос Стенса.
— Діку, це я.
— Хм… Перевіряєш мене, офіцере?
— Діку, припини.
— Ні, Баде, це ти припини. Тепер ти працюєш на Дадлі. Може, йому не подобається, з ким я тепер тусуюся? Може, Дадлі хоче із мене навушника зробити, аби я тобі все зливав? Чуваче, та що з тобою говорити — ти вже сам собі не господар.
— Напарнику, ти знову під газом?
— Кошерного випив. Так Екслі й перекажи. Перекажи йому: Каченя Денні хоче станцювати з ним. Перекажи, що я читав у газетах про його старого та цей його старний Дрімленд. А ще перекажи, що я збираюся прийти на відкриття і що Каченя Денні запрошує смоктунця сержанта Еда Екслі на ще один танець.
— Діку, що ти верзеш?
— Сам ти верзеш. Усього один танець — Каченя Денні розіб’є йому окуляри й перегризе горлянку…
— Чорт забирай, Діку…
— Пішов ти! Я читав газети, я бачив список тих, хто працює над справою «Нічної сови». Ти, Дадлі Сміт, Екслі і решта посіпак Дадлі. Ви з цим смоктунцем тепер срані напарники, із тим гівноїдом, через якого мене звідти викинули, ти з ним працюєш над однією справою, так що…
Бад викинув телефонний апарат у вікно й рушив на парковку, розкидаючи ногами усе, що траплялося йому на шляху, а тоді раптом, як грім серед ясного неба, його простромила думка.
За «Криваве Різдво» його повинні були також вигнати із поліції копняками.
Дадлі врятував його.
А тепер Дадлі ліпив із Екслі героя справи про бійню в «Нічній сові» — саме його він посилав допитувати Інес Сото, і цим самим змушує її знову й
