Секрети Лос-Анджелеса - Джеймс Еллрой
— Серденько…
— Мій тато був куди гірший за Дюка! А мій дядя Артур був набагато гірший!
— Ну-ну, тихенько.
— Ви не змусите мене…
Бад взяв її за руки.
— Що хотіла Сінді?
— Розповіла, що Дюка вбили, — відсахнулася від нього Кеті, — мовляв, зараз по всіх радіоканалах тільки про це й говорять. Вона сказала, що Дюк попросив його, якщо раптом щось із ним станеться, аби вона про мене подбала. А ще дала мені десять доларів. Сказала, що її вже викликали у поліцію. А я сказала, що десять доларів — це не дуже-то й багато, а вона образилася й почала гримати на мене. А звідки ви знаєте, що Сінді була тут?
— Неважливо.
— Тут сама лише оренда коштує дев’ять доларів на тиждень, а я…
— Я позичу тобі трохи грошей, якщо ти…
— Дюк ніколи не шкодував для мене грошей!
— Кеті, спробуй заспокоїтися. Мені потрібно поставити тобі кілька питань, і, можливо, завдяки тобі ми зможемо знайти тих, хто убив Дюка. Гаразд? Добре?
Дівчина у відповідь зітхнула.
— Добре. Питайте
— Сінді сказала, що Дюк попросив її подбати про тебе, якщо щось трапиться, — вкрадливо сказав Бад. — Як по-твоєму, він очікував, що з ним щось може статися?
— Не знаю. Можливо.
— Чому — можливо?
— «Можливо» — тому що останнім часом він став якийсь смиканий.
— І чому він став смиканий?
— Не знаю.
— А ти його про це не питала?
— Питала. Він сказав, що просто справ купа.
Пір’їнка згадувала, що Кеткарт занурився у якісь «нові бізнес-схеми».
— Кеті, а ти не в курсі, може, Дюк починав якусь нову справу?
— Не знаю, Дюк казав, що з дівчатами грошові справи нема чого обговорювати. Але я знаю, що він залишив мені більше, ніж якісь нещасні десять доларів.
Бад простягнув їй робочу візитівку.
— Дивись, тут мій робочий номер. Подзвони мені, гаразд? Тут мій робочий телефон. Подзвони мені, добре?
Кеті зопалу скинула з ліжка іграшкову панду.
— Дюк був такий лантух і нечупара, але мені було байдуже. У нього була така мила посмішка, і такий милий шрам на грудях, і він ніколи на мене не кричав. Мій тато і дядько Артур завжди верещали на мене, а Дюк — ніколи. Він дуже добре до мене ставився!
Бад у відповідь просто потиснув їй долоньку. Уже з вулиці він почув, як із її номеру долинає ридання.
Повернувшись до машини, Бад спробував зібрати усе, що йому відомо про Кеткарта. Копати у напрямку його нових муток[8] та сутенерських конфліктів — марна справа; майже на сто відсотків можна стверджувати, що смертний вирок він сам собі підписав своєю любов’ю до чилібургерів, які готують у «Нічній сові». Звичайно, це дуже дивно, що за одним столом в одній забігайлівці о третій ночі на Голлівудському бульварі опинилися сутенер із судимостями та невдаха-поліцейський, але в цьому місті всяке трапляється. Що ж, тут уже може бути щось цікаве для Дадлі — можливо, Сінді із цією справою пов’язують не тільки гроші, які вона мала передати Кеті. Бад ще прищучить її, витрусить гроші малої і трохи інформації про сутенерів, закінчить із Кеткартом і попросить Дадлі знову відкомандирувати його в негритянські квартали. Здавалося б, завдання просте, але Сінді гайнула невідь-куди, а Кеті була в становищі, у якому доволі легко могла змусити танцювати Бада під свою сопілку — у становищі невинної жертви, якій немає куди податися. Раптом він зрозумів, що в бюлетені розслідування, який висів на дошці оголошень у відділку, дечого бракувало: ніхто не навідався на квартиру до Кеткарта. З великою вірогідністю можна було припустити, що там знайдеться записник Дюка, а він міг вивести й на сутенера, у якого він викупив Кеті, і на його нову справу. Бад вирішив з’їздити — у найгіршому випадку просто відпружиться.
Він помчав по Кагуенґа. Дорогою помітив за собою червоний седан, йому здалося, що він бачив цей автомобіль біля мотелю. Він додав швидкості, проїхав повз будинок Сінді, помітивши, що зеленого «Де Сото» перед ним нема. Після цього зник і червоний седан. Він попрямував до Сілверлейк, подивляючись у дзеркало заднього виду. Але машини у себе на хвості він не побачив — отже, просто здалося.
