Одного разу на Різдво - Джозі Сілвер

Джозі Сільвер

Одного разу на Різдво

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»

2018

© Josie Silver, 2017

© DepositPhotos.com / simbiothy, обкладинка, 2018

© Hemiro Ltd, видання українською мовою, 2018

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад та художнє оформлення, 2018

ISBN 978-617-12-6021-4 (fb2)

Жодну з частин даного видання

не можна копіювати або відтворювати в будь-якій формі

без письмового дозволу видавництва

Електронна версія створена за виданням:

Сільвер Дж.

С36 Одного разу на Різдво / Джозі Сільвер ; перекл. з англ. Є. Канчури. — Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2018. — 320 с.

ISBN 978-617-12-5778-8

ISBN 978-0-241-98227-3 (англ.)

Чи можна зустріти кохання на автобусній зупинці? Лорі зустріла... Від пронизливого погляду незнайомця її серце шалено застукало. Однак автобус рушив, а хлопець так і лишився на зупинці. Минув рік. На різдвяній вечірці подруга Сара знайомить Лорі зі своїм хлопцем Джеком. У ньому Лорі впізнає незнайомця з зупинки, якого так шукала... Та відтепер вони можуть бути лише друзями. Минає кілька років, а Лорі все ще не може забути про свої почуття. Одного дня Джек зізнається, що тоді на вечірці впізнав Лорі, що згадує її погляд і досі… Та краще б вона не чула цієї правди. Бо до чого це призведе?..

УДК 821.111

Перекладено за виданням:

Silver J. One Day in December : A Novel / Josie Silver. — London : Penguin Books, 2017. — 432 p.

Переклад з англійської Євгенії Канчури

Дизайн обкладинки агентства «ТІМ+»

Джозі Сільвер невиправно романтична. Майбутнього чоловіка вона зустріла в той день, коли йому виповнилося двадцять один, — наступила йому на ногу. Так і живе вона з ним, двома дітьми та кішкою в маленькому містечку десь у Мідленді — Серединних землях Англії.

Джеймсу, Еду й Алексу — з любов’ю

2008

21 грудня

Лорі

Я просто дивуюся, як це кожен, хто сідає взимку до громадського транспорту, не падає одразу ж мертвим під навалою мікробів. За останні десять хвилин на мене встигли й накашляти, і начхати. А якщо оця жіночка попереду ще раз струсить на мене свою лупу, я виллю на неї рештки моєї захололої кави. Пити її все одно вже не можна, бо там повно того лушпиння.

Я така стомлена, що ладна заснути просто тут, на хиткому верхньому поверсі переповненого автобуса. Дякувати Богові, до Різдва мені на роботу вже не треба. Ані мозок, ані тіло більше не витримають ще одного чергування за цією жахливою стійкою реєстрації в клятому готелі. Для клієнтів вона, звісно, виблискує гарненькими вогниками гірлянд, та її зворотний бік — бездушне пекло. Очі розплющені, але я практично засинаю. Уявляю собі, як упаду в сплячку аж до наступного року, бо завтра — додому, до батьків, де все знайоме, усе сповите ностальгією. Щось у цьому є. Ти залишаєш Лондон задля перепочинку в мирному селищі, на Серединних землях, у спальні свого дитинства, де поринаєш у спокійний плин часу, хоча спогади не завжди щасливі. У кожній родині, якими близькими й теплими не були б стосунки, приховані свої трагедії. У нас лихо сталось аж надто рано, шрам від нього — надто глибокий. Не думатиму зараз про це. Різдво має бути часом любові та надії, а також — що в цю мить для мене найважливіше — сну. Сну, що перемежовується з поглинанням святкових страв наввипередки з братом Дерілом і Анною, його дівчиною, та з переглядом повного набору різдвяного кіномотлоху. Бо ніяка втома не завадить подивитися знову й знову, як той бідолаха стоїть мовчки на морозі та махає плакатиками перед дружиною свого найкращого друга, повідомляючи, що його розбите серце любитиме її завжди[1]. Утім. хіба це романтика? Не певна. Я маю на увазі: воно щось подібне, але сльозливе та сентиментальне, а цей хлопець — найпаскудніший друг у світі.

Можна зовсім не турбуватися через мікроби: мали б мене вбити, то вже зробили б це, бо надихалася більш ніж досить. Я притуляюся лобом до запітнілого скла й роздивляюся картинку Кемден Хай Стрит у мерехтінні різдвяних вогників і сяйві яскравих переповнених вітрин, де продається все: від шкіряних курток до недоладних лондонських сувенірів. Ще навіть четвертої години немає, а вже сутеніє. Не думаю, що в Лондоні сьогодні взагалі було достатньо денного світла.

Моє віддзеркалення в темному склі підказує, що час уже, напевно, зняти цей дурнуватий віночок із ялинкової мішури, який наша корова-менеджер учепила мені на волосся. Вигляд, ніби граєш архангела Гавриїла в різдвяній виставі для дітлахів. Та, коли чесно, це зайвий клопіт. Нікому в цьому автобусі немає до мене діла: ані похмурому чоловікові в теплій куртці, котрий зайняв більшу частину нашого сидіння (він куняє над позавчорашньою газетою), ані зграйці школярів, які перекрикують один одного «на гальорці», ані, звісно, тій жінці з лупою та блискучими сережками-сніжинками. Вибір біжутерії в неї ще той. Була б я стервом, могла б поплескати її по плечу та зауважити, що пані привертає до себе більше уваги тим снігопадом, який здіймається при кожному повороті її голови. Але я не стерво — хіба в глибині душі. А чи не всі такі?

Боже, скільки він іще буде зупинятися, цей автобус? До моєї квартири всього кілька миль, а він уже набрав людей більше, ніж худоби до фургона в базарний день.

«Давай, — думаю я, — рухайся. Вези мене додому». Але вдома зараз теж похмуро: Сара, моя сусідка, поїхала до батьків. Нічого — нагадую собі — наступного дня я теж виберуся