Секрети Лос-Анджелеса - Джеймс Еллрой

— Дюкі шизанувся на якійсь новій бізнес-ідеї. Але то справа така, у нього в голові постійно були якісь схеми. Кажу ж, мрійник був. Але ті схеми робили його щасливим, тому й ті копійки, які приносили йому ми із Сінді, не видавалися йому надто жалюгідними.

— Конкретніше він вам розповідав?

— Ні.

Сінді дістала помаду й підправила макіяж.

— Сінді, а тобі він щось розповідав?

— Ні, — дещо пискляво відповіла вона.

— І про ворогів — нічого?

— Ні.

— А як щодо подружок? Може, в Дюка останнім часом була якась дівчина?

— Ні, — відповіла Сінді, діставши серветку, аби промокнути помаду.

— Пір’їнко, а по-твоєму як?

— Думаю, Дюкі нікому про таке не став би розповідати. Можна ми вже підемо? Тобто…

— Ідіть. Там нижче по вулиці є стоянка таксі.

Дівчата миттєво зникли; Бад дав їм вийти, а потім помчав до своєї машини. Проїхавши далі по Сансет, він зупинився навпроти стоянки таксі. Почекавши дві хвилини, він побачив, як до неї наближаються Пір’їнка та Сінді.

Вони сіли до різних машин і поїхали у різних напрямках. Сінді поїхала на північ, у напрямку Вілкокс, мабуть, додому — Юкка, № 5814. Бад зрізав дорогу і приїхав на місце за кілька хвилин до таксі. Там Сінді пересіла у зелений «Де Сото» й попрямувала на захід. Бад порахував до десяти й вирушив слідом за нею.

Угору по Гайленд, по Кагуенґа-Пас до Долини й далі — на захід до бульвару Вентура. Бад тримався до неї майже впритул; Сінді летіла швидко, центральною смугою. Раптом вона звернула до мотелю, побудованого півколом навколо басейну з мутною водою,

Бад загальмував, розвернувся і став чекати. Сінді пішла до номерів ліворуч, постукала у двері однієї із кімнат. Її впустила всередину дівчинка-білявка, на вигляд років п’ятнадцяти. Молоденька — якраз такі й подобалися Дюку, якщо вірити протоколам затримань.

Бад не спускав очей із дверей до номеру.

Сінді залишила кімнату через десять хвилин, розвернулася й рушила в бік Голлівуду. Бад постукав у двері дівчини.

Відчинила вона ж — в очах бриніли сльози. Десь позаду розривалося радіо: «Бійня в “Нічний сові”!», «Злочин століття!»

— Ви з поліції? — примружилася дівчина.

Бад кивнув.

— Мила, скільки тобі років?

Її очі знову сповнилися сльозами.

— Як тебе звати, серденько?

— Кеті Джейнвей. Не Кейті, а Кеті.

Бад зачинив двері.

— Скільки тобі років, мила?

— Чотирнадцять. Чому чоловіки завжди про це питають?

Степовий акцент.

— Звідки ти?

— З Північної Дакоти. Але якщо ви мене додому відправите — я все рівно втечу.

— Чому?

— Вам з усіма подробицями розповісти, так? Дюк казав, багато мужиків від такого просто клепку втрачають.

— Давай-но трохи делікатніше, пташко, гаразд? Я на твоєму боці.

— Насмішив!

Джек пробігся поглядом по кімнаті. Іграшкові панди, кіножурнали, шкільна форма у шафі. На заняття проституцією ніщо не натякало, слідів якихось препаратів чи наркотичних речовин також не видно.

— Дюк поводився з тобою добре?

— Він не змушував мене робити це із чоловіками, якщо ви про це.

— Маєш на увазі, ти робила це тільки з ним?

— Ні, я маю на увазі, що спершу це робив зі мною мій тато, потім був ще один, який змушував мене робити це з чоловіками за гроші, але Дюк мене в нього викупив.

Ох уже ці сутенерські таємниці…

— Як його звали?

— Ні! Не скажу! Ви мене не змусите, і взагалі — я вже давно забула його ім’я!

— Чиє саме, серденько?

— Я не скажу!

— Чш-ш-ш. Отже, Дюк із тобою поводився добре?

— Не треба на мене