Фаворит - Дік Френсіс
У захопливому творі «Фаворит» від видатного письменника Діка Френсіса, читач опиняється в сучасному світі скачок, адреналіну та несподіваних поворотів. Цей роман — це не просто книга про коней та змагання, це глибока історія про виживання, відданість і загадкові злочини.
Сюжет розгортається навколо головного героя, який не тільки змагається на трасі, але і опиняється у вирі розслідування загадкових подій. Дік Френсіс вправно поєднує в собі напругу змагань та детективний сюжет, створюючи вибуховий коктейль, який тримає читача в напруженні до останньої сторінки.
Автор вдало передає атмосферу світу коней, використовуючи свої власні досвід та знання. Від пристрасті до коней до викривленого світу завдяки гострому погляду на корупцію та підставні змови, цей роман розкриває темні сторони сучасної конюшні та те, що відбувається за кулісами престижних змагань.
Головний герой, у якого є власний кодекс честі, виявляється в середині крутого вихору подій, що загрожують не лише його кар'єрі, але й життю. Дік Френсіс змастерно описує конфлікти та внутрішні турбуленції персонажів, роблячи їх реалістичними та запам’ятовуваними.
«Фаворит» — це книга, яка захоплює з перших сторінок та не відпускає до самого фіналу. Стрічка змагань переплітається з елементами трилера, що робить цей роман непередбачуваним та захоплюючим. Дік Френсіс вміло утримує читача в напруженні, вводячи його в кримінальний сюжет, який розкривається сторінка за сторінкою.
Читайте «Фаворит» та відчуйте драйв та емоції, які приносять змагання на трасі та розслідування великих таємниць поза нею. Замовте свій екземпляр цього захоплюючого роману прямо зараз на readbooks.com.ua та перенесіться у світ великих перегонів та прихованих історій, які залишать вас захопленими до останньої сторінки.
Дік Френсіс
ФАВОРИТ
Переклад здійснено за виданням: Dick Francis. Dead Cert. London, 1969.
Художник Г. С. КОВПАНЕНКО
1
Я дихав кінським потом і вогкістю. У вухах гуло од тупоту копит та дзвякання підків, що кресали одна об одну. Позад мене, розтягнувшись низкою, скакала група вершників, зодягнених, як і я, у білі шовкові штани й двоколірні куртки; попереду, на тлі блідої завіси туману, яскраво сяючи червоно-зеленими барвами форми, гнався лише один жокей, який спрямовував коня на березовий частокіл, що тьмяно бовванів перед ним.
Все було, як і передбачали. Білл Девідсон ось уже дев'яносто сьомий раз вигравав. Його гнідий Адмірал знову підтвердив, що кращого коня немає в усьому королівстві. А я — мені ж не звикати — просто милувався Біллом та його скакуном.
Переді мною майнув могутній гнідий круп: Адмірал подолав перешкоду без найменшого зусилля, як і належало фавориту. I коли я погнався за ним, він випередив мене ще на два корпуси. Ми перебували в протилежному кінці Мейденхедського іподрому, за цілих півмилі од фінішного стовпа. У мене не було вже надії обігнати Білла.
Лютневий туман дедалі згущався. Важко ставало бачити щось за черговою перешкодою, а оте зависле молоко, здавалось, замикало низку вершників у якийсь простір поміж небом і землею. Відчутною реальністю була лише швидкість. Фінішний стовп, юрма людей, трибуни й розпорядники десь там, за густою запоною, на віддалі півкруга, й навіть не вірилось, що вони існують.
Я почував себе у відчуженому й таємничому світі, де могло статися що завгодно. I таки сталося!
Ми зробили останній поворот і націлились на перешкоду. Білл скакав на добрих десять корпусів попереду, анітрохи не напружуючись. Йому це рідко доводилося робити.
Вартовий біля бар'єра перетнув доріжку, провів рукою по жердині й шмигнув під кодолу. Білл озирнувся через плече, і я побачив, як у нього блиснули в задоволеній усмішці зуби, коли переконався, що я так далеко позаду. Потім обернувся до перешкоди й оцінив відстань.
Адмірал чудово подолав бар'єр. Він метнувся над ним, ніби хотів посвідчити, що не тільки птахи літають. I впав…
Я вражено спостерігав миготіння копит, що несамовито краяли повітря, поки кінь падав на спину. Майнула постать Білла в яскравому вбранні, а потім він стрімко полетів униз із найвищої точки. Адмірал гепнувся на землю вслід за ним.
Я механічно рвонув праворуч і послав коня через бар'єр. Пролітаючи над ним, глянув униз. Білл лежав, розкинувши руки, очі заплющені. Адмірал повалився всією вагою йому на живіт і робив відчайдушні спроби звестися.
На якусь мить у мене сяйнуло в голові, ніби під ним лежить іще щось, та я скакав надто швидко, аби встигнути розгледіти.
Коли мій кінь подолав перешкоду, я відчув себе так, наче це мені садонули в живіт. У тому падінні щось мимоволі викликало думку про вбивство.
Я озирнувся через плече. Адмірал уже встав і самотньо скакав по іподрому. Вартовий схилився над Біллом, який незрушно лежав на землі. Я поскакав далі. Тепер я був попереду і мусив виграти будь-що. За облямівкою скакової доріжки я побачив лікаря швидкої допомоги в чорному костюмі й білому шарфі, що біг на поміч Біллові. Підігнавши коня, я подолав три останні бар'єри, це вже було не потрібно, бо, коли я з'явився як переможець, ущерть переповнені трибуни стрінули мене гулом подиву й розчарування. Я проскакав повз фінішний стовп, поляскав коня по загривку й глянув на людей. Більшість звернула свої погляди в бік найдальшої перешкоди, намагаючись угледіти в тумані Адмірала, свого фаворита, котрий оце вперше за останні два роки не переміг.
Навіть приємна жіночка, на коні якої я виступав, зустріла мене здивовано:
— Що трапилось з Адміралом?
— Упав, — одказав я.
— От повезло! — I заллялася щасливим сміхом. Потім узяла вуздечку й повела коня в паддок, де розсідлували переможців. Я скочив з сідла і взявся розстібувати пряжки попруги неслухняними після щойно пережитого потрясіння пальцями. Жінка гладила свого коня й щебетала, як вона рада, що виграла, яке то щастя, що Адмірал перечепився, хоч їй, звичайно, дуже шкода його. Я кивав, посміхався і мовчав, бо коли б заговорив, то це було б щось дуже жорстоке й нечемне. Хай собі радіє несподіваному виграшу, подумав. Таке рідко трапляється, а з Біллом, можливо, все гаразд.
Я зняв сідло й, полишивши місіс Мервін приймати поздоровлення, попхався до вагарні. Сів на ваги, був визнаний «у нормі» й, зайшовши до роздягальні, поклав свої речі на лаву.
Клем, гардеробник, що наглядав за ними, підійшов. То був маленький, аж надто чистий, акуратний дідок з побитим вітром лицем і руками, на яких жили понапиналися, ніби цупко натягнуті струни.
Він підняв моє сідло й ніжно погладив його. Я подумав, що це вже стало в нього звичкою. Адже гладив, як інший пестив би щічку гарненької дівчини, насолоджуючись тонким оксамитом шкіри.
— Добре скакали, сер, — мовив він, але вигляд мав не дуже радісний.
Я не хотів чути будь-яких поздоровлень, тому твердо сказав:
— Мусив виграти Адмірал.
— Він упав? — стурбовано поцікавився Клем.
— Так. — Я ніяк не міг збагнути чому, скільки не думав.
— Майор Девідсон цілий, сер? — Я знав, що він обслуговує також Білла, вважаючи його просто божеством.
— Не знаю… — Хоч лука сідла садонула його прямо в живіт, обтяжена вагою коня, що впав на нього. «Які-то шанси у бідолахи?» — подумав я.
Накинув хутряну куртку й поспішив на пункт швидкої допомоги. Дружина Білла Сцілла стояла під замкненими дверима. Бліда, ледве стримуючи тремтіння, вона з усіх сил намагалася не виказувати страху. Її маленьку струнку постать облягало червоне плаття, а на хмарці попелястих кучерів красувалася норкова шапочка. Адже зодягалася на свято, а не на смуток.
— Аллане, — зітхнула, побачивши мене. — Лікарі оглядають його й просили зачекати. Як ти думаєш, йому погано? — звернула вона на мене благальний погляд, та що я міг їй казати? Тільки обняв за плечі.
Сцілла спитала, чи бачив я, як він падав. Я відказав, що Білл ударився головою і, очевидячки, дістав струс мозку.
Двері розчинились, і вийшов високий стрункий чоловік. То був лікар.
— Ви місіс Девідсон? — запитав.
Сцілла кивнула.
— Боюсь, що вашого чоловіка доведеться одвезти в лікарню. Було б необачливо пускати його додому, не зробивши рентгенівського знімка.
Він підбадьорливо всміхнувся, і я відчув, як Сцілла дещо заспокоїлась.
— Можна мені
