Історія однієї істерії - Ірина Сергіївна Потаніна

Авторучка відмовлялася писати на крейдованому папері. Я дістала з сумочки помаду, провела пряму лінію від центру площі до будиночка, який символізував в’язницю. Після цього взялася шукати на отриманому відрізку строго середню точку.

«Приблизно тут… Десь у центрі…» — бубоніла я собі під ніс.

«Приблизно» — не піде! Потрібно точно!

У результаті я остаточно плюнула на цілісність карти й зігнула її на «помадній» лінії. Потім зігнула ще раз і поєднала в’язницю з площею. Блюзнірське, звичайно, поводження з важливими паперами. Особливо якщо згадати, що займалась я такими дурницями через безглузду вигадку якогось казкаря. Це як пришити до штанів вентилятор, повірити в можливість існування Карлсона й стрибати з даху. І все-таки я уважно вивчала хрестик на згині карти. Строгості експерименту було дотримано, і я вже мала приголомшливі результати. Хрестик припав просто на Сквер Поезії! Тобто на те місці, де стояв нічим не позначений на карті будинок Хомутова! Ксенія була впевнена, що зникнення дівчат якось пов’язано з Хомутовим і його глухонімим. Ура! Ми на правильному шляху! Якби «Форд» не був таким важким, я урочисто поставила б його дибки перед стартом. Настрій був відповідний. Перемога майже за нами!

«Потрапити до цього загадкового місця може кожен, — значилося в рукописі. — Один зі зберігачів, передбачаючи війну, розруху та евакуацію зумисне позначив це місце наземним знаком. На жаль, час нещадний, а люди нерозумні. Час зруйнував знак, а люди опоганили рештки вівтаря служінням зовсім іншим богам. Опоганюють і донині. Збираються довкола нього на свій святковий полудень, сімнадцятого листопада, й тричі викрикують ім’я абсолютно стороннього Вогнищеві духа».

— Алло, Тигро? Спиш?! А, щоб не заснути вночі на чергуванні… А хіба не я чергую вночі?

— Ні. Я все розрахувала. Одна людина цілу ніч не витримає. Будемо змінюватися. Виходить по три години на повнолітній ніс. А Крона підійде на сьому ранку. У них же карантин.

Чомусь у тоні, яким Тигра промовила останні слова, мені почувся підступ. Схоже, організація Настусиного карантину відбувалася не без участі мудрих порад старших. Христина цілком могла придумати схему. Втім, зараз було не до того.

— Стривай зі своїми розрахунками. Сподіваюся, нічне стеження взагалі не знадобиться. А зараз кров із носа роздобудь мені інформацію: яке таке свято в нашому місті відзначають сімнадцятого листопада. І взагалі, що це за дух такий, котрому поклоняються вдень?

— Ой, — багатозначно промовила Тигра. Видно, це означало, що їй зовсім незрозумілі причини таких моїх зацікавлень.

— І не запитуй навіть. Поясню пізніше, — випередила я Тигру.

— Та взагалі-то сімнадцятого листопада — день студентів. Але це не тільки в нашому місті. Крім того, з духами ніяк не пов’язано. І потім, надто просто й банально. Ви, напевне, цікавитеся чимось мудрішим.

Я не переконувала своєї помічниці в протилежному. Отакої! Мої розумові здібності вочевидь не відповідали моїм-таки розумовим потребам. І як можна було забути про День студента? Ет, старість не радість…

І якого ж, запитується, духа наші студенти починають викликати у святковий полудень? І головне, де вони це роблять? Можна було, звичайно, запитати в Тигри. Але я відверто посоромилася. Зрештою, Алла з Ларисою зміркували, виходить, і я зміркую. А якщо ні?

А навіщо тобі, власне, розшифровувати місце? Маєш вагомі докази проти Кирила, то вже можна ні про що не турбуватися. Георгій з’ясує. Залучить своїх «хлопців» і прочеше міліметр за міліметром увесь район навколо будинку Хомутова. Допитають хлопчиська, врешті-решт. Якщо вдасться довести, що цей розділ дописав Кир, то, зважаючи на все вже відоме, сценарист не відмовиться давати свідчення. Зі свого боку я вже була твердо переконана, що винен саме Кирило. До Хомутова належало зайти просто для очищення сумління. Згадуючи, що Кирило говорив про Лару з Аллою в теперішньому часі, я була впевнена, що дівчата поки живі. Виходить, уся ця історія ще може завершитися хепі-ендом. Виходить, я не маю права діяти непідготовлено. Успіх операції залежав тепер від того, чи зумію я переконати Георгія в необхідності «штурмувати» Кира і хомутовський район. Звичайно, гіпотеза про те, що Кир заманив акторок у пастку самим додаванням розділу до якоїсь книжки, з самого початку викличе в нього недовіру. Надто вже незвичайний метод.

«І довести це неможливо, — уявляла я реакцію Жорика. — А за що моїм хлопцям його затримувати? Власне, де склад злочину? Розділ дописав? Теж мені — зловмисник. Якби „убив словами“ — це ще на щось схоже, а тут же ще кумедніше — „викрав силою слова“… І заради чого? Заради того, щоб якась Ксенія отримала роль, котрої взагалі й сама не надто хотіла… Так, так. Раз утекла — значить, не хотіла… Якесь усе це надто хистке…»

Загалом, до розмови з Георгієм належало підготуватися ґрунтовно. Саме про це я й повідомила Хомутову. Річ у тім, що прочитання «Оповідань для тварин» істотно піднесло особистість Хомутова в моїх очах. Тому тепер я трохи бентежилася при спілкуванні. Звичайно ж, намагаючись це приховати, перегравала з бравадою.

— Попереджаю відразу, я до вас із офіційним візитом! Як детектив до літератора, — дуже серйозно заявила я в щілину, що утворилася в отворі дверей квартири-музею.

Хомутов зняв ланцюжок. Хомутов підняв важкі брови. Хомутов подивився на мене, як на дуже цікаву річ. Його трохи риб’ячі, опуклі коричневі очі звузилися й розкрилися знову, як діафрагма фотоапарата під час зйомки чогось цікавого. Усі ці маніпуляції в сукупності з хомутовською незворушністю змусили мене зовсім розгубитися. Нелегко все-таки спілкуватися з великими людьми. Я начепила дурнувату посмішку й почала роз’яснювати й виправдовуватися:

— Розумієте, мені необхідно довести своєму найголовнішому Босові, що я — ще той сищик…

— Я повинен написати сценарій? — з розумінням закивав літератор.

— Який сценарій? — не второпала я.

«Один он уже написав сценарій, так після цього люди зникати почали. Не треба нам такого більше…»

— Ну, — зам’явся літератор, — сценарій ваших подвигів. Щоб начальник знав, яка ви героїчна особистість.

— А ви й таким теж займаєтеся? — цього разу моя реакція була зовсім щирою. Тепер у нас із Хомутовим були однаково банькаті очі.

—