Мовчання ягнят - Томас Харріс
– Докторе Лектер, я в жодному разі не збираюся… спростовувати те, що ви сказали сенаторці Мартін, та, може, ви б мені порадили притримуватися вашої ідеї щодо…
– Спростувати – яка краса. Я б вам узагалі нічого не радив. Ви намагалися обдурити мене, Кларіс. Гадаєте, я граюся з цими людьми?
– Я гадаю, що ви казали мені правду.
– Шкода, що ви хотіли мене обдурити, чи не так? – Доктор Лектер опустив голову, сховавши обличчя за ліктями, так що було видно тільки його очі. – Шкода, що Кетрін Мартін уже ніколи не побачить сонця. Сонце – то вогонь, що спалює матрац, на якому помер її Бог, Кларіс.
– Шкода, що наразі вам доводиться займатися звідництвом та злизувати при нагоді нечасті сльози, – сказала Старлінг. – Шкода, що нам не вдалося завершити справу, про яку ми говорили. Ваша ідея про імаго, про те, як воно влаштоване, була настільки… елегантною, що її важко викинути з голови. Але тепер вона нагадує руїни, наче півсклепіння замість цілої арки.
– Півсклепіння довго не простоїть. До речі, про склепіння – то вам і досі дозволяють вартувати? У вас забрали жетон?
– Ні.
– А що у вас під курткою, табельний годинник, геть як у батька?
– Ні, це швидкозарядна обойма.
– То ви ще й озброєні?
– Так.
– Тоді вам треба перекраяти куртку. Ви взагалі вмієте шити?
– Так.
– То ви її самі пошили?
– Ні. Докторе Лектер, ви ж до всього дошукуєтеся. Ви не могли особисто спілкуватися з тим «Біллі Рубіном» і так мало про нього дізнатися.
– Гадаєте, ні?
– Якщо ви з ним зустрічалися, то вам відомо все. Але сьогодні вам пригадалася лише одна деталь. Він перехворів на сибірку слонової кістки. Бачили б ви, як вони підстрибнули, коли Атланта сповістила, що це хвороба ножарів. Проковтнули, як ви того й хотіли. За це вас мали оселити в номері люкс у «Пібоді»[159]. Докторе Лектер, якщо ви його дійсно зустрічали, то вам відомо набагато більше. Проте мені здається, що ви з ним не бачились і вам про нього розповідав Распейл. Але ж інформація з других рук для сенаторки не підійде, чи не так?
Старлінг швидко озирнулася через плече. Один офіцер показував щось другому в журналі «Зброя та амуніція».
– У Балтиморі ви хотіли розповісти мені ще дещо, докторе Лектер. Я вважаю, що це важлива інформація. Розкажіть мені решту.
– Ви ж читали матеріали справ, Кларіс? Там є все, що вам потрібно знати, щоб його впіймати, якщо уважно придивлятися. Навіть Заслужений Інспектор Кроуфорд мав уже додуматись. А ви часом не читали приголомшливу промову, яку Кроуфорд виголошував минулого року в Національній поліцейській академії? Декламував Марка Аврелія[160] про обов’язок, честь та силу духу. Подивимось, який з нього буде стоїк, коли Белла піде до праотців. Мені здається, що він черпає свою філософію зі «Знайомих цитат» Бартлета. Якби він розумів Марка Аврелія, то мав би змогу розв’язати справу.
– Розкажіть мені як.
– Коли ви час від часу виявляєте контекстуальну обізнаність, я забуваю, що ваше покоління не вміє читати, Кларіс. Імператор радить звернутися до простоти, до першопричини кожної окремої речі. Питайте: чим є ця річ сама по собі, як вона влаштована? Чим спричинена її природа?
– Я не розумію ваших слів.
– Чим він займається, той чоловік, якого ви шукаєте?
– Він убиває…
– Ах, – різко вигукнув Лектер, на секунду відвернувшись від її хибних думок. – Це вторинне. Чим він займається в першу чергу, яку потребу задовольняє цими вбивствами?
– Злість, образа на суспільство, сексуальна не…
– Ні.
– Що тоді?
– Він жадає. Власне, він жадає стати тим, чим є ви. Це жадання в його природі. Як ми починаємо жадати, Кларіс? Ми самі обираємо об’єкти бажань? Напружте мозок перед тим, як відповідати.
– Ні. Ми просто…
– Ні. Саме так. Ми починаємо жадати те, що бачимо щодня. Невже ви не відчуваєте, як вас щодня обмацують очима знайомі та незнайомі люди, Кларіс? Навряд чи у вас виходить не зважати на такі речі. Невже ви самі не міряєте нікого поглядом?
– Гаразд, тоді скажіть, як…
– Тепер ваша черга розповідати мені, Кларіс. Ви більше не можете запропонувати мені пляжну вакацію на станції хвороб рил і копит. Відтепер і надалі – виключно quid pro quo. З вами треба обережно вести справи. То розкажіть мені, Кларіс.
– Розказати вам що?
– Дві речі, які ви мені винні ще з минулого разу. Що сталося з вами та кобилою і як ви гамуєте свій гнів.
– Докторе Лектер, коли буде час, я…
– Для нас із вами час тече по-різному, Кларіс. Це єдина нагода, яка вам випаде.
– Згодом, послухайте, я…
– Я слухатиму зараз. За два роки після смерті батька мати послала вас до кузини та її чоловіка, які жили на ранчо в Монтані. Вам було десять років. Ви дізналися, що вони відгодовують коней на забій. Ви втекли з однією кобилою, що не дуже добре бачила. І?
– Було літо, і ми спали просто неба. Путівцями дійшли аж до Бозмана.
– У кобили було ім’я?
– Можливо, але вони не… таке не питають, коли відгодовують коней на забій. Я назвала її Ханною, мені здавалося, що то гарне ім’я.
– Ви її вели чи їхали верхи?
– І так, і так. Мені доводилося підводити її до парканів, щоб залізти на спину.
– То ви йшли та їхали верхи до Бозмана.
– Одразу за містом була платна конюшня, ранчо з кіньми на прокат, щось на кшталт наїзницької академії. Я спробувала влаштувати там Ханну. За тиждень у загоні треба було викласти двадцять доларів. За стійло ще більше. Там одразу збагнули, що вона сліпа. Я сказала, що то нічого, я сама її водитиму. Малі діти можуть на ній кататися, а я водитиму її по ранчо, поки батьки, ну, катаються по-справжньому. Я можу лишитися тут і вибирати гній зі стійл. Один із хазяїв, чоловік, погодився на все, що я запропонувала, а його дружина тим часом зателефонувала шерифові.
– Але ж шериф був звичайним поліцейським, як і ваш батько.
– Та я все одно його злякалася, спершу. У нього було велике червоне обличчя. Зрештою шериф виклав двадцять доларів за тиждень у загоні, щоб «владнати справи». Сказав, що за теплої погоди нема потреби в окремому стійлі. Про це пронюхали газети. Зчинили галас. Материна кузина погодилася мене відпустити. Закінчилося все тим, що я потрапила до Лютеранського притулку в Бозмані.
– Сирітський притулок?
– Так.
– А Ханна?
