Мовчання ягнят - Томас Харріс

На вечерю доктор Чилтон не з’явився, і, за приголомшеного сприяння доктора Лектера, Бойл і Пембрі занесли тацю до його клітки, користуючись власною методикою. Вона чудово спрацювала.

– Докторе Лектер, сьогодні вам більше не знадобиться той смокінг, – сказав Пембрі. – Я попрошу вас сісти на підлогу. Суньтеся назад, поки не зможете встромити крізь ґрати руки, простягніть їх за спину. Ось так. Ще трохи посуньтеся та вирівняйте руки за спиною, розігніть лікті.

Пембрі надійно скував руки доктора Лектера за ґратами так, щоб між ними був один вертикальний прут, а над ними – найнижчий горизонтальний.

– Боляче, але не сильно, еге ж? Знаю, що боляче, та за хвилину наручники зникнуть, а ми з вами позбудемось зайвого клопоту.

Доктор Лектер не мав змоги підвестися, навіть сісти навпочіпки, а оскільки йому довелося випростати ноги на підлозі, то він не міг ними битися.

Тільки коли доктор Лектер був намертво прип’ятий до ґрат, Пембрі повернувся до стола по ключ від камери. Пембрі просунув палицю в кільце на поясі, поклав у кишеню балончик «Мейс» і повернувся до клітки. Він відчинив двері, а Бойл заніс тацю. Замкнувши двері, Пембрі відніс ключ назад до стола і тільки потім зняв наручники з доктора Лектера. Він одразу повернувся до ґрат, і за секунду Лектер уже міг вільно пересуватися по камері.

– Бачите, як ми легко впорались? – сказав Пембрі.

– Дуже зручна процедура, дякую, офіцере, – відповів доктор Лектер. – Ви ж розумієте, я просто намагаюсь якось перебутися.

– Як і всі ми, брате, – озвався Пембрі.

Доктор Лектер бавився з їжею, писав, малював і маркером із м’якою голівкою виводив кривульки у своєму блокноті. Він перевернув касету в магнітофоні, прикріпленому до ніжки стола, та натиснув на кнопку пуску. Ґленн Ґульд виконував на піаніно «Ґольдберґ-варіації» Баха. Музика, прекрасна та непідвладна часу й фатуму, заповнила білу клітку та кімнату охоронців.

Для доктора Лектера, який нерухомо сидів за столом, час уповільнився та розтягнувся, як це буває під час бойових дій. У його уяві ноти віддалялися одна від одної, не порушуючи темпу. Навіть срібні пасажі Баха розкладалися на окремі ноти, відбиваючись від сталі, що оточувала доктора Лектера. Він підвівся і з абстрагованим виглядом спостерігав, як паперова серветка ковзнула з його колін на підлогу. Серветка довго падала, вона торкнулася ніжки стола, вирівнялась, похилилась убік, завмерла та перевернулася перед тим, як опуститися на сталеву підлогу. Не завдавши собі клопоту її підняти, Лектер рушив в інший кінець камери, зайшов за паперову ширму й присів на кришку унітаза – єдине місце, де він міг побути на самоті. Слухаючи музику, він похилився головою до раковини, обхопивши рукою підборіддя й примруживши свої дивні бордові очі. Його цікавила структура «Ґольдберґ-варіацій». Ось воно, знову – раз у раз повторювалась басова секвенція з сарабанди. Він кивав у такт музиці, проводячи язиком по кінчиках зубів. Спочатку весь верхній ряд, потім весь нижній. То була довга й цікава прогулянка, наче приємна мандрівка Альпами.

Зараз він обмацував ясна, повільно ковзав язиком у западині між щокою і верхньою щелепою, як це роблять деякі чоловіки, коли щось обмірковують. Ясна були прохолоднішими за язик. Прохолода йшла з западини. Язик знайшов маленьку металеву трубочку та зупинився.

Крізь музику він почув клацання й гудіння, коли почав підніматися ліфт. Багато музичних нот по тому дверцята ліфта прочинились і незнайомий Лектерові голос сказав:

– Мені тре’ забрати тацю.

Доктор Лектер почув, що до нього йде малий, Пембрі. Він спостерігав за ним крізь шпарини між панелями ширми. Пембрі став біля ґрат.

– Докторе Лектер. Сідайте на підлогу спиною до ґрат, як ми це робили раніше.

– Офіцере Пембрі, ви не проти, якщо я тут закінчу? Боюся, що від переїзду в мене виникли проблеми з травленням.

Поки він відповідав, минуло дуже багато часу.

– Гаразд, – відповів Пембрі й гукнув у кімнату: – Ми вас викличемо, коли візьмемо тацю.

– А можна на нього глянуть?

– Ми вас викличемо.

Знову ліфт, а потім – лише музика.

Доктор Лектер дістав із рота трубочку та висушив її шматком туалетного паперу. Руки рухались упевнено, долоні були абсолютно сухі.

За роки ув’язнення завдяки своїй невичерпній цікавості доктор Лектер навчився багатьох секретів тюремних ремесел. Протягом усього часу, що минув відтоді, як він понівечив медсестру в балтиморському лазареті, у його охорони сталося лише два проколи, і обидва рази – у вихідні Барні. Одного разу психіатр-дослідник позичив йому кулькову ручку й забув про неї. Не встиг чоловік вийти з підвального блоку, як Лектер розламав пластиковий корпус ручки та змив його в унітаз. Металева трубочка з чорнилами вмістилася в товстий шов по краю матраца.

Єдиною гострою поверхнею в його палаті був зазубень на головці болта, на якому ліжко кріпилося до стіни. Цього було досить. Після двох місяців тертя доктор Лектер зробив два паралельні прорізи у чверть дюйма кожен, які пролягали вздовж трубки з того кінця, де був отвір. Потім він перерізав на дві частини саму трубку – за дюйм від отвору – та змив довгий шматок із голівкою в унітаз. Барні не помітив мозолів, які з’явилися на пальцях Лектера після нічного тертя.

Шість місяців по тому санітар недогледів товсту канцелярську скріпку в документах, які доктор Лектер отримав від адвоката. Шматок сталевої скріпки завдовжки в дюйм пішов у трубочку, а решта – в унітаз. Маленьку трубку, гладеньку й коротку, було легко сховати у швах одягу, між щоками і яснами або ж у прямій кишці.

Тепер доктор Лектер сидів за паперовою ширмою та стукав маленькою металевою трубочкою по нігтю, доки звідти не випав шматок дроту. Дріт мав стати інструментом, і саме зараз починалося найважче. Доктор Лектер засунув дріт у трубочку до половини та, користуючись нею як важелем, із неймовірною обачністю почав згинати метал між двома прорізами. Інколи дріт ламається. Лектер обережно згинав метал своїми сильними руками, і той піддавався. Ось. Мініатюрний шматок металу розташувався під прямим кутом до трубочки. Тепер у нього була відмикачка для наручників.

Доктор Лектер склав руки за спину та п’ятнадцять разів передав ключ із однієї долоні в другу. Він знову сховав ключ у роті, поки мив руки та ретельно їх витирав. Потім переклав ключ язиком між пальцями правої руки, знаючи, що Пембрі дивитиметься на дивну лівицю, коли замикатиме наручники за спиною.

– За вашою командою, офіцере Пембрі, – мовив доктор Лектер. Він сів на підлогу камери та простяг руки за спину, просуваючи зап’ястки між ґратами. – Дякую, що почекали.