Мовчання ягнят - Томас Харріс

Знайшовся вихід із ситуації – колишній суд і в’язниця, масивна споруда в готичному стилі, зведена з граніту ще в ті часи, коли праця нічого не коштувала[154]. Тепер це була адміністративна будівля, пишно відреставрована цим успішним, свідомим своєї історії містом.

Сьогодні будівля скидалася на середньовічну фортецю, оточену поліцейськими.

На автостоянці зібралася суміш автомобілів з різних інстанцій – дорожньо-патрульна служба, департамент шерифа округу Шелбі, Бюро розслідувань штату Теннессі, пенітенціарне управління. Старлінг довелося пройти поліцейський пост іще до того, як їй дозволили припаркувати свою орендовану машину.

Доктор Лектер створив для охоронців додаткову проблему, яка надходила ззовні. Дзвінки з погрозами почалися ще вранці, коли в новинах з’явилась інформація про місце перебування Лектера. У його жертв були численні друзі та родичі, які б із радістю відправили його на той світ.

Старлінг сподівалась, що тут не буде місцевого агента ФБР, Коплі. Їй не хотілося його підставляти.

Вона помітила Чилтонову потилицю серед зграї репортерів, які стояли на траві біля сходів головного входу. У натовпі виднілися дві телевізійні міні-камери. Старлінг пошкодувала, що їй нема чим прикрити голову. Наблизившись до входу у вежу, вона відвернула обличчя від репортерів.

Гвардієць, який стояв на посту біля вхідних дверей, роздивився її посвідчення, перш ніж пропустити її у фойє. Фойє тієї вежі тепер нагадувало караульне приміщення. Міський поліцейський стояв біля єдиного ліфта, ще один був на сходах. Гвардійці штату, які полегшували завдання патрульних постів навколо будівлі, читали «Commercial Appeal»[155], вмостившись на диванах подалі від людського ока.

За стійкою навпроти ліфта стояв сержант. На бейджі стояло ім’я «С. Л. ТЕЙТ».

– Ви не з преси, – сказав сержант Тейт, коли побачив Старлінг.

– Ні, – запевнила вона.

– Ви з міністерства юстиції? – спитав він, вивчаючи посвідчення.

– З помічником заступника Генерального прокурора, Крендлером, – відповіла вона. – Я щойно від нього.

Сержант кивнув:

– Тут уже стільки копів перебувало, яких тільки хочете, з усього Західного Теннессі з’їхалися, щоб подивитися на доктора Лектера. Таке нечасто побачиш, хвала Господу. Перш ніж іти нагору, вам треба поговорити з доктором Чилтоном.

– Я зустріла його надворі, – сказала Старлінг. – Ми про це домовилися ще зранку в Балтиморі. Я тут маю розписатися, сержанте Тейт?

Сержант обмацав кутній зуб язиком.

– Ось тут, – відповів він. – Правила, як у в’язниці, міс. Відвідувачі мають здати зброю, хоч копи, хоч ні.

Старлінг кивнула. Вона виштовхувала патрони з барабана, поки сержант вдоволено спостерігав, як її руки вправляються зі зброєю. Вона передала йому револьвер руків’ям уперед, і він замкнув його в шухляді.

– Верноне, проведи її нагору.

Він набрав на телефоні три цифри та промовив у слухавку її ім’я.

Ліфт, встановлений у 1920-х роках, з рипінням піднявся на горішній поверх. За дверима виявилися сходовий майданчик і короткий коридор.

– Вам прямо, мем, – сказав гвардієць.

На матовому склі дверей був напис, виведений фарбою: «ІСТОРИЧНА СПІЛКА ОКРУГУ ШЕЛБІ».

Майже весь верхній поверх вежі займала восьмикутна біла зала з підлогою та багетами з полірованого дуба. Тут пахло воском і клейстером. Меблів було мало, в просторій залі відчувався конгрегаційний дух. Зараз вона мала набагато кращий вигляд, ніж коли слугувала офісом судового пристава.

На варті стояло двоє чоловіків у формі пенітенціарного управління штату Теннессі. Менший підвівся з-за свого стола, коли ввійшла Старлінг. Більший сидів на складаному стільці в іншому кінці зали, обличчям до дверей камери. Нагляд із метою упередити самогубство.

– Мем, вам дозволено говорити з в’язнем? – спитав офіцер за столом. На його бейджі стояло ім’я «Т. В. ПЕМБРІ», а на столі був телефон, дві палиці та балончик «Мейс». За ним у кутку виднілася соснина.

– Так, дозволено, – відповіла Старлінг. – Я вже допитувала його раніше.

– Ви знаєте правила? Не заходити за загорожу.

– Звісно.

Єдиною кольоровою плямою в залі була поліцейська дорожня загорожа – козли в яскравих жовтих і оранжевих смугах, оснащені круглими жовтими блимавками, наразі вимкненими. Загорожа стояла на навоскованій підлозі за п’ять футів[156] від дверей камери. Поряд на шарагах висіли речі доктора: хокейна маска та щось, чого Старлінг раніше ніколи не бачила, – канзаський костюм шибеників. Зроблений з товстої шкіри, з фіксатором для рук, що кріпився на поясі й замикався на подвійні застібки, то була найнадійніша гамівна сорочка на світі. Маска й чорний костюм, повішений за карк на шарагах, на тлі білої стіни справляли гнітюче враження.

Наближаючись до камери, Старлінг дивилася на доктора Лектера. Він читав, сидячи спиною до входу в клітку, за маленьким столом, прикрученим до підлоги. Перед ним лежали кілька книжок і копія поточної справи Баффало Білла, яку вона віддала йому в Балтиморі. А ще маленький касетний магнітофон, який припнули ланцюгом до ніжки стола. Як дивно бачити Лектера поза межами лікарні.

Старлінг уже траплялися подібні клітки, ще в дитинстві. Їх виготовляла компанія з Сент-Луїса на початку ХХ століття, і ніхто не міг зробити краще за них – розбірна камера з загартованої сталі, яка перетворювала будь-яку кімнату на в’язницю. Підлога складалася зі сталевих листів, що стелилися на ґрати, прути холодної кованки в стелі та стінах камери лініювали залу. Вікон не було. Клітка була бездоганно білою та яскраво освітленою. Перед унітазом стояла тонка паперова ширма.

Білі ґрати, наче ребра. Пригладжена чорна голова доктора Лектера.

Він – цвинтарний тхір. Живе в грудній клітці, поміж висохлих пелюсток серця.

Вона кліпнула, відганяючи образ.

– Доброго ранку, Кларіс, – сказав Лектер, не обертаючись. Він дочитав сторінку, позначив місце й розвернувся до неї на стільці, склавши руки на спинці та опустивши на них підборіддя. – Дюма стверджує, що як додати в бульйон ґаву, яку піймали восени, коли вона погладшала на ягодах ялівцю, то колір і смак страви значно покращаться[157]. А ви, як я бачу, вже наловили ґав, Кларіс?

– Я гадала, що вам би хотілося повернути малюнки та речі, які лишились у вашій камері, поки ви не отримаєте свій краєвид.

– Яка чуйність. Доктор Чилтон в екстазі від того, що вас із Джеком Кроуфордом усунули від справи. Чи вас послали упадати переді мною наостанок?

Офіцер на «суїцидальній» варті пішов поговорити з офіцером Пембрі, який стояв за своїм столом. Старлінг сподівалася, що вони нічого не почують.

– Ніхто мене не посилав. Я сама прийшла.

– Люди