Мовчання ягнят - Томас Харріс

Томас Гарріс

Мовчання ягнят

© Yazoo Fabrications, Inc., 1988

© Hemiro Ltd, видання українською мовою, 2016

© Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», переклад та художнє оформлення, 2016

Обережно! Ненормативна лексика!

Від автора

Двадцять п’ять років тому в Сеґ-Гарборі, у будинку з похилою підлогою, я написав завершальні слова «у мовчанні ягнят». Раптом я усвідомив, що закінчив роман і ось переді мною на сторінці стоїть назва книжки. Я відчув укол радості, відштовхнувся від стола й покотився назад на стільці, доки не врізався в стінку.

Тоді я перебував у полоні персонажів роману, чув у кімнаті запах кордиту, мені хотілося вимовити вголос імена людей, яких люблю.

Втрутився дитячий спогад: іще малим хлопчиком я грався в ковбоїв і підстрелив горобця; я стояв серед трави й дивився на пташку, таку теплу в моїй руці, а щоки пекло від сліз.

Я похитав головою й замислився про початки…

* * *

Колись давно журнал «Argosy»[1] доручив мені поїхати до в’язниці штату Нуево-Леон у місті Монтеррей, Мексика, щоб узяти інтерв’ю в американця, якого засудили до смертної кари за вбивство трьох молодих людей.

Мені було тоді двадцять три роки, і я гадав, що після висвітлення поліцейської операції в Техасі спізнав усі премудрості життя.

В’язня звали Дайкс Еск’ю Сіммонс, колишній пацієнт психіатричної лікарні. Коли я вперше на нього глянув, то побачив перед собою білого чоловіка, приблизно п’ять футів одинадцять дюймів, сто сімдесят п’ять фунтів[2], з посивілим каштановим волоссям. Особливі прикмети: погана пластика за Лімберґом[3] на заячій губі, маленькі шрами на голові. У нього були очі навіженої черепахи. Більшість часу він затуляв їх парою чорних окулярів.

Сіммонс відрекомендував мені кількох своїх товаришів: один – судовий службовець у його справі (який тепер сидів за розкрадання майна), а ще фотограф-новинар, який знімав наручні годинники з мертвих і поранених в автомобільних аваріях. Фотограф підкотив рукав і показав мені п’ять годинників, запропонувавши за хорошу ціну «Bulova»[4] з брудним ремінцем.

Сіммонс також представив мені свою дружину, гарненьку медсестру з Огайо, яка побралася з ним уже після того, як він опинився у в’язниці. У суботні вечори їм дозволяли шлюбні візити, і, щоб побути на самоті, вони завішували ґрати камери ковдрами.

На жінку було приємно поглянути – оаза спокою в такому місці.

Десь за рік до того Сіммонс спробував утекти, підкупивши охоронця, щоб той не замкнув двері й лишив йому пістолет. Сіммонс передав гроші, підійшов до заповітних дверей і збагнув, що його підставили, а двері й досі замкнені. Охоронець засунув гроші в штани й підстрелив Сіммонса. Він лежав і стікав кров’ю на потрісканій землі. І не помер тільки тому, що його врятував напрочуд умілий тюремний лікар.

Коли я поцікавився лікуванням Сіммонса, наглядач відімкнув для мене в’язничний медпункт.

Лікар Салазар був маленьким граційним чоловіком із темно-рудим волоссям. Він стояв майже нерухомо, у його поставі вчувалась певна елегантність. Він запропонував мені присісти.

Меблів було мало. Ми сиділи на стільцях. У шафі під стіною стояли склянки з етикетками. Кілька медичних інструментів. Голка, нитка, стерилізатор, ножиці з тупими кінцями для розрізання бинтів і, що цікаво, гінекологічне дзеркальце.

Лікар відповів на мої запитання з приводу вогнепального поранення, пояснив, як зупинив кровотечу.

Лікар Салазар склав пальці драбинкою під носом і поглянув на мене.

– Містере Гарріс, що ви відчували, коли дивилися на Сіммонса?

– Намагався зрозуміти, чи підходить він під опис убивці, який дали свідки.

– А крім цього, ви склали якесь враження?

– Та ніякого.

– Він охоче відповідав на запитання?

– Ну, так, але я зробив із цього небагато висновків. Він досить товстошкірий. Він ті відповіді вже напам’ять витовк.

– Відповіді на очікувані запитання. Він надягнув свої сонцезахисні окуляри?

– Так.

– Але ж у камері тьмяно, правда?

– Так.

– Як ви гадаєте, чому він надягнув окуляри?

– Може, хотів якось сховатися.

– А вам не здалося, що окуляри надають певної симетрії його обличчю? Покращують зовнішність?

– Я дійсно про це не думав, лікарю. Він має такий вигляд, наче його багато били, і то в голову.

Лікар Салазар заплющив очі – можливо, в пошуках терпіння – і тоді знову їх розплющив. Очі лікаря були бордовими[5] з мерехтливими бурштиновими цятками.

– Він трохи повертав обличчя вбік, коли говорив із вами, градусів на десять ліворуч?

– Може, він відводив погляд, так часто роблять.

– Як ви гадаєте, Сіммонс огидний? Губу йому зашили не дуже добре, так?

– Так.

– Ви ще побачитесь із Сіммонсом, містере Гарріс?

– Певно, що так. Нам мають дозволити зробити кілька знімків з його машиною.

– У вас є з собою сонцезахисні окуляри, містере Гарріс?

– Так.

– Я вам не радив би вдягати ті окуляри, коли будете ставити йому запитання.

– Чому?

– Бо він бачить у скельцях своє відображення. Як ви гадаєте, Сіммонса мучили на перервах у школі через його фізичні вади?

– Мабуть. Звична справа.

Здавалося, лікар потішився з моєї відповіді.

– Так. Звична. Ви бачили фотографії жертв, двох молодих жінок та їхнього маленького братика?

– Так.

– Як ви вважаєте, вони були привабливими молодими людьми?

– Авжеж. Приємна молодь із хорошої родини. З гарними манерами, як мені розповідали. Ви ж не хочете сказати, що вони його спровокували?

– Звісно, ні. Але якщо з тебе знущалися в дитинстві, то знущання легко… уявляти.

Він поглянув на мене, і його вираз змінився, обличчя мов поширшало, наче міль розправила крила, і на них показалося совине лице.

– Ви журналіст, містере Гарріс. Що ви напишете у своєму журналі? Як лікується страх знущання по-журналістськи? Скористаєтесь якимось дотепом на кшталт: «шкільні справи пекельні, мов у чорта на пательні»?

Тієї миті охоронець постукав у двері кабінету й просунув голову всередину.

– Лікарю, пацієнти прийшли.

Лікар Салазар підвівся:

– Прошу мене вибачити.

Я подякував лікареві й попрохав зателефонувати мені, якщо він буде проїздом у Техасі, – зустрінемось за ланчем, або за чаркою, або щось таке. Озираючись на ті події, я не пригадую в його відповіді жодної іронії:

– Дякую, містере Гарріс. Звісно, зателефоную, як подорожуватиму наступного разу.

У в’язничному коридорі біля його кабінету чекали двоє охоронців і медсестра з сусіднього монастиря, які привели невелику групу городян.

То були чоловіки й жінки в напрасованому робочому одязі та гуарачах[6], поначищуваних на візит до лікаря. Пацієнти ззовні, сусіди, яких Салазар лікував безкоштовно.

Наглядач вийшов