Мовчання ягнят - Томас Харріс
– Але вона померла.
– Ну так.
– Розкажіть про це.
– Це сталося минулого року, мені прийшов лист зі школи. Писали, що вона дожила десь до двадцяти двох років. До останнього дня тягала візочок із дітлахами й померла вві сні.
Здавалося, доктор Лектер розчарований.
– Як зворушливо, – сказав він. – А прийомний батько з Монтани вас не трахав, Кларіс?
– Ні.
– А намагався?
– Ні.
– То чому ви втекли з кобилою?
– Бо вони збирались її вбити.
– Ви знали коли?
– Не знала, коли саме. Але я постійно цим переймалася. Вона вже сильно погладшала.
– То що вас спровокувало? Чому того дня ви пішли в мандри?
– Не знаю.
– А я гадаю, що знаєте.
– Я постійно хвилювалася з цього приводу.
– Що вас спонукало, Кларіс? Коли ви вирушили?
– Рано. Ще затемна.
– Тоді вас щось розбудило. Що вас розбудило? Сон? Що вам снилося?
– Я прокинулася й почула, як кричать ягнята. Я прокинулася в темряві, і десь кричали ягнята.
– На ранчо забивали весняних ягнят?
– Так.
– Як ви вчинили?
– Я ніяк не могла їх урятувати. Я ж була просто…
– Як ви вчинили з кобилою?
– Я вдяглася, не вмикаючи світла, і вийшла надвір. Мені було страшно. Усі коні в загоні теж були перелякані й молотили землю. Я подмухала Ханні в ніс, і вона мене впізнала. Зрештою вона ткнулася мордою мені в руку. У сараї та прибудові біля кошари горіло світло. Голі лампочки, великі тіні. Приїхав авторефрижератор, гарчав холостим ходом. Я повела кобилу геть.
– Ви її сідлали?
– Ні. Їхнього сідла я не брала. Тільки недоуздок із мотузки.
– Коли ви помандрували в темряву, чи чули ви ягнят, які лишилися там, де було світло?
– Недовго. Їх було не більш ніж дванадцять.
– Ви й досі прокидаєтеся ночами, так? Прокидаєтесь у залізній темряві від криків ягнят?
– Інколи.
– Гадаєте, якщо ви самотужки впіймаєте Баффало Білла, якщо врятуєте Кетрін, то ви змусите тих ягнят замовкнути? Гадаєте, що таким чином ви і їх порятуєте, і більше не прокидатиметесь ночами від того, як кричать ягнята? Кларіс?
– Так. Не знаю. Може.
– Дякую, Кларіс.
Доктор Лектер здавався на диво умиротвореним.
– Скажіть, як його звати, докторе Лектер, – мовила Старлінг.
– Доктор Чилтон, – мовив Лектер у відповідь. – Гадаю, ви вже знайомі.
Якусь мить Старлінг не розуміла, що біля неї стоїть Чилтон. Він узяв її за лікоть.
Вона прибрала руку. З Чилтоном прийшли офіцер Пембрі та його великий напарник.
– До ліфта, – сказав Чилтон. Його обличчя взялося червоними плямами.
– Ви знали, що доктор Чилтон не має наукового ступеня з медицини? – спитав Лектер. – Будь ласка, не забувайте про це надалі.
– Ходімо, – сказав Чилтон.
– Ви тут не головний, докторе Чилтон, – відказала Кларіс.
Чилтона обійшов офіцер Пембрі:
– Ні, мем, тут я головний. Він зателефонував моєму босу – і вашому заразом. Вибачте, але я отримав наказ вивести вас із приміщення. А тепер ходіть зі мною.
– До побачення, Кларіс. Дасте мені знати, якщо ягнята колись припинять кричати?
– Так.
Пембрі тримав її під руку. Треба було або йти, або вириватися.
– Так, – сказала вона. – Я дам вам знати.
– Обіцяєте?
– Так.
– То чого б не добудувати склепіння? Заберіть папку зі справою, Кларіс, вона мені більше не потрібна.
Він простяг руку крізь ґрати, тримаючи вказівний палець на корінці папки. Старлінг перехилилася через загорожу й узяла її. На мить кінчик її вказівного пальця торкнувся пучки доктора Лектера. Його очі спалахнули від дотику.
– Дякую, Кларіс.
– Дякую, докторе Лектер.
Таким він і залишився в пам’яті Старлінг. Вона вловила момент, коли Лектер не кепкував. Він стояв у своїй білій клітці, вигнувшись, наче танцюрист, обхопивши себе руками й трохи нахиливши голову вбік.
Вона так швидко проїхалася по лежачому поліцейському в аеропорту, що вдарилася головою об дах автомобіля, і їй довелося бігти, щоб устигнути на літак, як наказав їй Крендлер.
Розділ 36
Пембрі та Бойл були досвідченими офіцерами, яких спеціально викликали з в’язниці штату «Заросла гора» як наглядачів доктора Лектера. Вони були спокійними та обережними і не відчували жодної потреби в тому, щоб доктор Чилтон пояснював, як виконувати їхні службові обов’язки.
Вони прибули в Мемфіс ще до Лектера та ретельно обшукали камеру. Коли доктора Лектера привезли до старого суду, вони його також обшукали. Обстеження тіла провів медбрат, не знімаючи з нього гамівної сорочки та перев’язів. Одяг ретельно оглянули, а шви перевірили металодетектором.
Бойл і Пембрі порозумілися з Лектером, говорячи йому на вуха тихими ввічливими голосами, поки відбувався обшук:
– Докторе Лектер, ми з вами заживемо в злагоді. Ставитимемось до вас так само, як і ви до нас. Поводьтесь як джентльмен, і отримаєте на десерт ескімо. Але й цяцькатися ми з вами не збираємось, шановний. Тільки спробуйте вкусити, то залишитесь із голими яснами. Здається, вам тут справляють приємності. Ви ж не хочете самі собі все пересрати?
Доктор Лектер приязно примружив очі. Навіть якби він мав намір відповідати, то йому б усе одно завадив дерев’яний кілочок, вставлений між кутніми зубами, поки медбрат світив йому в рот ліхтариком і обмацував щоки пальцем у рукавичці.
Біля щік металодетектор запищав.
– Що там? – спитав медбрат.
– Пломби, – відповів Пембрі. – Відтягніть йому губу. А незлий у вас пробіг на задніх зубах, еге ж, доку?
– Як на мене, то його вже можна списати на металобрухт, – звірився Бойл Пембрі, коли вони замкнули доктора Лектера в камері. – Не завдасть нам багато клопоту, ті’ко як у нього не поїде дах.
У клітці Лектера, такій надійній та міцній, бракувало висувної таці для їжі. Протягом ланчу панувала неприємна атмосфера, яка настала після візиту Старлінг. Доктор Чилтон завдав усім невигоди, змусивши Бойла та Пембрі пройти довгу процедуру одягання на слухняного доктора Лектера гамівної сорочки та ножних перев’язів, поки він стояв спиною до ґрат, а Чилтон наготував балончик «Мейса», перш ніж камеру відчинили, щоб занести тацю з їжею.
Чилтон жодного разу не вимовив імен Бойла та Пембрі, хоча на них були бейджі, і звертався до них безособово, як-от «ти, ану».
Почувши, у свою чергу, що Чилтон ніякий не доктор медичних наук, Бойл зауважив Пембрі, що він «просто якийсь довбаний
