Секрети Лос-Анджелеса - Джеймс Еллрой

Двері відчинилися: на порозі жилавий чорношкірий хлопець тримав за нашийник величезного мастіфа. Собака гарчав.

— Це ви сюди через невиплату аліментів приїхали? — сказав чоловік. — Цілий наряд прислали?

— Ви — Леонард Тімоті Бідвелл?

— Саме так.

— Це ваш автомобіль стоїть перед будинком?

— Усе правильно. Хлопці, якщо ліваком за банк впрягаєтеся, то не там шукаєте. Я за свою крихітку заплатив усе до останнього цента, готівкою, після бою із Джонні Секстоном.

Джек вказав на пса:

— Забери його й зачини двері, потім вийди сюди й поклади руки на стіну.

Бідвелл рухався дуже повільно; Джек обшукав його, розвернув до себе обличчям. Підійшов Дентон.

— Хлопче, а як у тебе із дробовиками дванадцятого калібру?

— Га? — похитав здивовано головою Бідвелл.

— Де ти був сьогодні вночі близько третьої? — нахрапом спитав його Джек.

— Тут я був, у ліжку.

— Сам? Якщо був із якоюсь дівкою, вважай, у сорочці народився. Ну, скажи, що ти везунчик, поки мій напарник не розізлився.

— Цього тижня моя черга забирати до себе дітей. Уночі я був із ними.

— Де вони зараз?

— Тут. Сплять.

Дентон втупився дулом пістолета Бідвеллові в ребра.

— Хлопче, ти в курсі, що сталося минулої ночі? Щось ду-у-уже погане. То як щодо дробовика, хлопче?

— Чуваче, та нема в мене того сраного дробовика.

Дентон притиснув дуло пістолета сильніше.

— Хлопче, ти б при мені не лаявся. А ну, колися, кому ти давав свою тачку сьогодні вночі, поки ми твоїх чортенят сюди не витягли за шкибарки.

— Чуваче, я свою машину нікому не давав.

— Тоді викладай, кому ти позичив дробовика дванадцятого калібру? Нумо, хлопче, воруши мізками.

— Та я вже казав — нема в мене ніякого дробовика!

— А що за «Фіолетові язичники»? — втрутився Джек. — Це банда хлопців, які полюбляють фіолетові тачки?

— Чуваче, це просто назва нашого клубу. У мене — фіолетова тачка, так само як і у кількох інших чуваків. Ну, ми і влаштували клуб. До чого ви взагалі ведете?

Джек дістав список власників усіх фіолетових «меркуріїв» у місті.

— Леонарде, ти що, не читав газет вранці?

— Ні. Що…

— Чш-ш-ш. Радіо, може, слухав чи телевізор дивився?

— У мене ні телика, ні радіо нема. Якого біса…

— Чш-ш-ш. Леонарде, ми шукаємо трьох чорних хлопців, які полюбляють стріляти із дробовиків і їздять на «меркурії», дуже схожому на твій, 48-го, 49-го або 50-го року випуску. Я знаю, ти нікому не чинив зла. Я бачив твій бій із Ґевіланом і вважаю, що в тебе велике майбутнє. Ми шукаємо поганих хлопців. Поганців на схожій на твою машині, які можуть належати до твого клубу.

— А якого біса я мушу вам допомагати? — знизав плечима Бідвелл.

— Бо якщо не допомагатимеш, матимеш проблеми.

— Стукача з мене вирішили зробити?

— Та якого стукача. Тобі навіть казати нічого не треба. Просто прочитай список і покажи пальцем. Гаразд, погнали.

— Нє, вони й справді покидьки, — похитав головою Бідвелл, — тому я вам просто скажу, без цих витребеньок. Рей Коутс, на прізвисько «Солодкий», має «меркурій» 1949-го року — чудова машина. У нього є два приятелі — Лерой і Тайрон. Рей любить постріляти. Я чув, він полюбляє полювати на собак. Він хотів було вступити до нашого клубу, але дістав відкоша, бо він реально кінчений.

Джек зазирнув у список, і справді знайшов там: «Коутс, Реймонд, САут-Централ № 9611, кімната № 114. Дентон також розгорнув свою копію.

— Дві хвилини звідси. Оце так удача, треба швидко бігти туди!

— Швидше, погнали! — відповів колишній герой заголовків газет.

Готель «Тевір» розташовувався у будівлі у формі літери «L», на другому поверсі над пральнею. Дентон в’їхав на парковку; Джек побачив сходи на поверх із номерами та розчахнуті двері.