Секрети Лос-Анджелеса - Джеймс Еллрой

— А що зі стріляниною у Ґріффіт-парку? Є якийсь зв’язок? Потрібно порівняти гільзи, знайти свідків, які би вказали, що це саме вони хуліганили.

— Зразки гільз — чудовий доказ на випадок, якщо ми їх знайдемо, а хлопці не зізнаються. Сторож з парку, який подавав скарги на них, уже прямує сюди на розпізнання. Еде, Арні Реддін казав мені, що ти майстерно ведеш допити, але такої справи в тебе ще не було…

Ед підвівся.

— Мені це по зубах.

— Синку, якщо ти з цим впораєшся, то одного дня займеш моє крісло.

Ед посміхнувся — розхитані зуби заболіли.

— Що у тебе з обличчям? — спитав Ґрін.

— Впав, переслідуючи грабіжника із крамниці. Сер, із підозрюваними уже хтось говорив?

— Лише лікар, який надавав їм допомогу. Дадлі хотів, аби спершу із ними поспілкувався по душах Бад Вайт, але…

— Сер, думаю, що…

— Не перебивай мене, я якраз хотів сказати, що абсолютно з тобою згоден. Мені потрібні добровільні зізнання, так що Вайт відпадає. Першим із усіма трьома поговориш ти. Ми будемо спостерігати за тобою через дзеркальне скло, і, якщо тобі знадобиться напарник для гри у доброго та поганого копа, поправ собі краватку. Ми все слухатимемо й записуватимемо на плівку. Вони всі в окремих кімнатах, але якщо захочеш, аби вони одне одного чули, — ти знаєш, що робити.

— Я їх розколю, — запевнив Ед.

Отже, його вихід — коридор Відділу вбивств. Три облаштованих за всіма законами жанру невеликі кімнатки — дзеркальні вікна, приховані мікрофони та перемикачі, за допомогою яких підозрювані в різних камерах могли чути, як спільники здають їх лягавим. Кімнатки були розміром менше від чотирьох квадратних метрів, і в них нічого не було, окрім приварених до підлоги столів та пригвинчених стільців. У кімнатках під номерами 1, 2, 3 сиділи відповідно «Солодкий» Рей Коутс, Лерой Фонтейн, Тайрон Джонс. На стіні перед входом було вивішено копії протоколів колишніх судимостей — Ед уважно ознайомився із датами, місцями, іменами спільників. Він глибоко вдихнув, намагаючись вгамувати мандраж, — і зайшов у двері кімнати № 1.

«Солодкий» Рей Коутс сидів прикутий наручниками до стільця, на ньому були мішкуваті джинси. Високий, світлуватий — ближче до мулата. Одне око запливло, губи розбиті й набряклі. Приплюснутий ніс, ніздрі — зашиті.

— Схоже, нас обох недавно добряче відлупцювали, — сказав Ед.

Коутс примружився на нього — страшно, однооко. Ед розстібнув його кайданки, кинув на стіл сигарети й пачку сірників. Коутс взявся розтирати зап’ястя.

— Тебе називають Солодким Реєм на честь Рея Робінсона? — спитав Ед.

У відповідь — мовчання.

Ед взяв стільця і прилаштувався навпроти.

— Подейкують, Рей Робінсон може за секунду завдати чотири удари. Але я в це не вірю.

Коутс підвів свої ватяні руки — вони тремтіли. Ед відкрив пачку сигарет.

— Так, знаю, ці штуки заважають нормальній циркуляції крові. Тобі двадцять два роки, чи не так, Рею?

— Ну і що? — відповів хрипкий голос.

Ед глянув на його шию і побачив синці, сліди від чиїхось пальців.

— Хтось із офіцерів трохи тебе придушив?

У відповідь — тиша.

— Сержант Вінсеннс? — запитав Ед. — Вдягнений, як піжон?

У відповідь — тиша.

— Не він? Дентон? Такий жиробас із техаським акцентом, як у Спейда Кулі з телевізора?

Коутс кліпнув здоровим оком.

— Що ж, співчуваю, — зітхнув Ед. — Той Дентон — ще та тварюка. Бачиш, на що схоже моє обличчя? Це ми з ним пару раундів пободалися.

Анічогісіньки.

— Та хрін з тим Дентоном. Солодкий Рею, ми з тобою схожі на Рея Робінсона та Ла Мотта після їхнього останнього бою.

Знов нічого.

— Значить, тобі двадцять два?

— Чуваче, навіщо ти це питаєш?!

Ед знизав плечима.

— Просто уточнюю. Лерою і Тайрону — по двадцять, вища міра їм не загрожує. Рею, треба було тобі щось таке ушкварити пару років тому. Отримав би довічне, відсидів кілька років у колонії і до в’язниці «Фолсом» перейшов би уже справжнім авторитетом. Завів би собі там «сестричку» і жив