Бар «Когут» - Джон Гришем

Було очевидно, що в них все обмірковано. Без затримки Марк пояснив:

— Кажемо їм, що в конторі ремонт і призначаємо зустріч у барі на першому поверсі.

— У барі «Когут»?

— Атож. І, як владнаємо всі формальності, випивка за рахунок фірми, — сказав Тодд. — Вони таке люблять.

— Не забувай, Золо, — зауважив Марк, — що більшість наших клієнтів незначні правопорушники, які плататимуть готівкою. Ми зустрічатимемось із ними в суді й тюрмі, і установа законників — останнє місце, в яке їм закортить прийти.

— І ми не плануємо влаштовувати конференції з іншими юристами,— додав Тодд. — Чи щось типу того.

— Звісно ні.

— А якщо доведеться, — сказав Марк, — то ми завжди можемо орендувати погодинно приміщення в бізнес-центрі. Він тут неподалік.

— Здається, хлопці, у вас є відповіді на всі запитання.

— Ні, — промовив Тодд. — Немає відповіді на ключове запитання. Але ми в усьому розберемося, почнемо працювати і навіть будемо насолоджуватися процесом.

— Щось іще не дає тобі спокою? — запитав Марк.

— Так, сумніваюсь, що зможу втаїти хоч щось від Ронди. Вона моя найближча подруга й хвилюється за мене.

— А ще вона найбільша базіка в нашій групі, — занепокоївся Тодд. — Ти маєш тримати її в невіданні.

— Це не так просто. Сумніваюся, що в мене вийде кинути школу так, щоб вона про це не дізналася.

— А вона знала про тебе й Ґорді? — спитав Марк.

— Звісно, знала. Він залицявся до неї на першому курсі.

— Що ти їй розповіла? — поцікавився Тодд.

— Вона захотіла поговорити, і ми вчора ввечері пішли в кафе та з’їли по сандвічу. Я сказала, що тримаюсь, як можу, й деякий час пропускала заняття, можливо, візьму академвідпустку, щоб усе владнати. Вона не дуже випитувала, просто хотіла побалакати про Горді та його останні дні. Я мало що розповіла. Вона вважає, що мені слід піти до психотерапевта чи ще когось, хто допомагає в біді. Я сказала, що поміркую. Вона справді така мила, а мені це потрібно.

— Золо, ти мусиш із нею порвати, — сказав Марк. — Відштовхни її, але м’яко. Ми мусимо триматися подалі від усіх знайомих із юридичної школи. Якщо піде поголос про те, що ми пропустили останній семестр, адміністрація почне розпитувати. Звісно, проблема не цьому, а в тому, що вони можуть повідомити Міносвіти.

— Я думала, що ми більше не хвилюємося за позики.

— Авжеж, але нам треба якнайдовше відтягти початок виплат. Якщо позикові консультанти дізнаються, що ми кинули школу, вони почнуть дзявкати про погашення. А коли вони нас не знайдуть, передадуть наші справи юристам, які наймуть слідчих, щоб ті нас розшукали. Я б краще зіткнувся з таким уже наприкінці шляху.

— Мені б узагалі хотілося всього цього уникнути, — зауважив Тодд.

— Ох, гадаю, уникнемо.

— Але ти не знаєш як саме, так? — спитала Зола.

Марк із Тоддом перезирнулися і нічого не відповіли.

Завібрував Тоддів телефон і він витягнув його з кишені.

— Не той, — промовив він і витяг із другої кишені другий телефон. Два телефони — старий і новий. Телефон для минулого й телефон для теперішнього. Тодд прочитав повідомлення і сказав:

— Вілсон. Пише: «Привіт, чувак, тебе й сьогодні не було в школі. Щось трапилось?»

— Здається, це буде важче, ніж ми думали, — зітхнув Марк.

18

О ВОСЬМІЙ СОРОК П’ЯТЬ у широкому коридорі Окружного суду біля дверей залу 142 скупчилися знервовані люди. Вивіска на дверях сповіщала, що це володіння високошановної Фіони Далраймпл, 19-й відділ кримінального суду загальних сесій округу Колумбія. Викликані до суду суворі на вигляд мешканці небезпечних районів міста були здебільшого чорношкірі або темношкірі, і майже кожен тримав у руці клаптик паперу з вимогою з’явитись у суд або стояв поруч із близькими з такими самими папірцями. Поодиноких не було. Обвинувачувані брали із собою дружин, чоловіків, батьків, дітей-підлітків, і в кожному обличчі так чи інакше проявлялися переляк і розпука. На цей час там ще не було адвокатів, які полювали б на жертв.

Зола і Тодд прийшли першими, обоє в повсякденному одязі, і почали спостерігати за всіма іншими. Притулившись до стіни, вони чекали на «адвоката Апшо», який невдовзі з’явився — в елегантному костюмі та зі старим портфелем у руці. Він приєднався до них і вони скупчилися, як і всі інші, і почали вичікувально перешіптуватися, ніби вибираючи першого-ліпшого для страти.

— Мені до вподоби отой хлопець, — промовив Тодд, киваючи в напрямку низькорослого кругловидого латиноамериканця років сорока, який стояв, тримаючи папірець, поряд із метушливою дружиною.

— Мені теж! — збуджено сказала Зола. — Він може стати нашим першим клієнтом!

— Тут багато з кого можна вибрати, — майже ковтаючи слова, пробурмотів Марк.

— Добре, пане Велике Цабе, покажи нам, як це робиться, — запропонувала Зола.

Марк, важко ковтнувши, обдарував їх силуваною посмішкою, і сказав: «Як два пальці» й попрямував до тієї парочки. Коли він наблизився, дружина з переляку опустила очі, а чоловік вилупив баньки.

— Перепрошую, — промовив Марк низьким голосом. — Ви пан Гарсія? Я шукаю Фредді Гарсію.

Чоловік заперечливо похитав головою, але нічого не сказав. Марк скосив очі на повістку, яку той тримав у правій РУЦІ:

— Ви прийшли до суду?

Тупе питання. Інакше чого б той чоловік пропустив роботу й тупцював біля дверей зали суду? Той згідно кивнув, уперто продовжуючи мовчати.

— А за яким обвинуваченням? — запитав Марк.

Чоловік мовчки простяг повістку. Марк узяв, проглянув і нахмурився.

— Напад без обтяжливих обставин, — промурмотів він. — Це може погано закінчитися. Вас уже раніше судили, пане Лопесе?

Той шалено помотав головою: ні. Його дружина відвела очі від своїх черевичків і глянула на Марка так, наче ось-ось розридається. Натовп збільшувався, там і тут ходили люди.

— Слухайте, вам потрібен адвокат. Суддя Далраймпл доволі сувора. Розумієте? — вільною рукою Марк витяг із кишені свіженьку бізнес-картку та сунув її чоловікові. — За напад без обтяжливих вам світить тюрма, але я можу все владнати. Не треба хвилюватися. Вам потрібна допомога?

Той закивав: так! так!

— Добре. Дивіться, мій гонорар — тисяча баксів. Потягнете?

Коли пан Лопес почув про гроші, він роззявив рота. Несподівано позаду