Бар «Когут» - Джон Гришем
— І в нас немає біполярного розладу, отже, ми ніколи не зрозуміємо.
— Давай краще поговоримо про щось інше, — запропонував Тодд.
— Гаразд, — промовив Марк, ковтнувши пива. — Що скажеш про наш список потенційних клієнтів?
Тодд закрив ноутбук і відклав його на підлогу.
— Нічого. Я обдзвонив вісьмох із наших вірогідних жертв і жодне не захотіло балакати. Телефон — великий урівнювач, і ті люди не настільки знервовані ввечері, як були вдень у суді.
— Чи дійсно все це так легко, як воно здається? Я про те, що ми сьогодні підписали три договори й отримали три тисячі гонорару, по суті не розуміючи, що ми робимо.
— Сьогодні видався хороший день, але не завжди нам так щаститиме. Що вражає, так це безупинність, неймовірна кількість людей, яку пережовує система.
— Дякувати Богові.
— Безперервне постачання.
— Це просто божевілля якесь, розумієш? І це не тривке.
— Твоя правда, але ми можемо ще довго цим займатися. Адже це краще за інший варіант.
Марк сьорбнув пива, шумно видихнув і заплющив очі.
— Вороття нема. Ми порушили надто багато законів. Несанкціонована практика. Ухилення від податків. Можливо, якісь порушення трудового законодавства. Якщо ми приєднаємося до групового позову проти «Свіфтбанку», цей список доповниться.
— Ти передумав? — спитав Тодд.
— Ні. А ти?
— Ні, але я хвилююсь за Золу. Часом у мене таке відчуття, що ми силоміць затягнули її в цю облуду. Наразі вона дуже вразлива й налякана.
— Це правда, — сказав Марк, розплющивши очі й випроставши ноги. — Хоча вона принаймні почувається в безпеці. У неї тут непогана схованка, і це для неї найважливіше. Вона крута, Тодде. Пережила таке, що ми навіть уявити не можемо. Наразі вона там, де хоче бути. І ми їй потрібні.
— Бідолашна! Вона зустрічалася ввечері з Рондою, в якомусь там барі, і сказала їй, що збирається в академку, нібито не може зараз зосередитись на школі та адвокатському іспиті. Каже, та начебто купилася. А я поговорив із Вілсоном, сказав, що ми з тобою зрештою прийдемо на заняття. Він турбується, але я запевнив його, що в нас усе добре. Може, хоч тепер ці люди дадуть нам спокій.
— Якщо ми не будемо звертати на них уваги, вони про нас забудуть. Скоро в них з’являться важливіші приводи для хвилювання.
— Атож, — погодився Тодд, — як і в нас із нашим новим заняттям. Тепер, коли в нас з’явилися клієнти, ми повинні виконувати свої зобов’язання. Тобто ми обіцяли тим людям, що врятуємо їх від тюрми й знизимо розміри штрафів. Маєш хоч якусь ідею, як нам із цим розібратися?
— Завтра щось придумаємо. Тут головне спілкуватися з прокурорами, познайомитися із ними ближче, бути наполегливими. І слухай, Тодде, навіть якщо ми не зможемо виконати зобов’язання, то ми не перші адвокати, хто надто багато пообіцяв. Отримуємо наші гонорари й рухаємось далі.
— Ти кажеш, як справжній вуличний шахрай.
— Така вже в мене робота. Піду вкладатися в ліжко.
ПОВЕРХОМ НИЖЧЕ, ЗОЛА теж не спала. Вона сиділа на хиткому ліжку, підклавши за спину подушки й укривши ноги ковдрою. У кімнаті було темно: єдине джерело світла — екран її ноутбука.
Її позикова консультантка, жінка на ім’я Тільді Карвер, працювала неподалік, у Чеві-Чейзі, на обслуговувальну компанію «ЛоунЕйд». Спочатку пані Карвер була доволі милою, але від семестру до семестру її тон змінювався. Сьогодні, коли Зола сиділа в залі суду й робила нотатки, від неї прийшов такий електронний лист:
Шановна пані Маал,
коли ми востаннє листувалися минулого місяця, Ви готувалися до завершального семестру. Тоді Ви були не надто оптимістично налаштовані стосовно Вашої спроможності працевлаштуватися. Я впевнена, що тепер, перед закінченням навчання в юридичній школі, Ви постійно проходите багато співбесід. Не могли б Ви тримати мене в курсі Ваших спроб знайти роботу? Із нетерпінням чекаю на Вашу відповідь.
Щиро Ваша,
Тільді Карвер, старша позикова радниця.
Остання частка платежу 13 січня 2014: 32,5 тис. дол.; загальна сума боргу з відсотками: 191 тис. дол.
Зола, сидячи в безпеці нової схованки, втупилась в цифру «загальної суми» і похитувала головою. Їй досі не вірилось, що вона добровільно встряла в систему, що дозволяє таким, як вона, стільки запозичити, хоча навіть думка про можливість повернення такого великого боргу абсурдна. Звичайно, тепер їй можна не хвилюватися про його погашення, але Золі здавалося, що й цей план не надто надійний. Неправильно просто тікати, звинувачуючи систему.
Її батьки й гадки не мали, скільки вона заборгувала. Вони знали, що Зола на законних підставах позичала гроші, надані урядом, і наївно вірили, що будь-яка програма, ухвалена Конгресом, обов’язково добре продумана. Але тепер вони нічого не взнають, що трохи втішало.
Зола наклацала такий текст:
Шановна пані Карвер,
рада отримати Вашого листа. Я проходила співбесіду минулого тижня в Міністерстві юстиції й зараз очікую на відповідь. Я всерйоз розглядаю роботу в державному секторі або в некомерційній організації заради зменшення боргового навантаження. Буду тримати Вас в курсі перебігу подій.
Щиро Ваша,
Зола Маал.
Вона чула кроки нагорі й знала, що її компаньйони не сплять. Вимкнувши ноутбук, вона витягнулася під ковдрою. Вона була вдячна за цю затишну схованку, вдячна, що не почує раптового стуку в двері. Перша квартира, яку вона пам’ятала з дитинства, була не набагато більша за цю. Вона та обидва її старші брати ділили крихітну спальню. Хлопці спали на двоярусному ліжку, а вона поряд — у дитячому. Її батьки — за стіною, у ще одній тісній спальні. Вона не розуміла, що вони бідні, налякані й на таке не розраховували. Проте, не зважаючи на це, вдома було добре й радісно. Її батьки постійно працювали, але в різні зміни, аби хтось завжди був удома. А якщо ні, за дітьми доглядали сусіди. Їхні двері завжди були відчинені, і «свої люди» постійно заходили й виходили. Там завжди щось готували й коридор повнився густим ароматом. Усі ділилися їжею, одягом, навіть грішми.
І всі працювали. Дорослі сенегальці працювали подовгу й не скаржилися. Золі було
