Бар «Когут» - Джон Гришем

— Агов, що тут відбувається?

Марк обернувся і побачив спантеличено-стурбоване обличчя автентичного вуличного адвоката — чоловіка, вищого за нього, років сорока, в заношеному костюмі та з гострим носом. Ледь підійшовши, той чітко оцінив ситуацію.

— Що таке, приятелю? — спитав він, понизивши голос.— Зваблюєш мого клієнта?

Маркові відібрало мову. Він позадкував, коли адвокат, вихопивши з його руки повістку, звернувся до пана Лопеса:

— Хуане, цей хлоп тобі набридає?

Пан Лопес віддав адвокатові бізнес-картку. Той глянув на неї і промовив:

— Слухай, Апшо, це мій клієнт. Ти що оце робиш?

Маркові треба було щось сказати, і він насилу видушив:

— Нічого. Просто шукаю Фредді Гарсію.

Він озирнувся і побачив, що на нього витріщається ще якийсь чоловік у костюмі.

— Брехня! — заперечив адвокат. — Ти намагався переманити мого клієнта. Я чув, як ти назвав суму свого гонорару — тисяча доларів. Було таке, Хуане?

Лопес, який зненацька виявився доволі говірким, підтвердив:

— Було. Так він і сказав, тисяча, сказав, а то піду в тюрму.

Адвокат підступив до Марка, майже торкаючись його носа своїм. Марк уже подумав, чи не вмазати йому, але за мить вирішив, що бійка двох адвокатів біля дверей зали суду не кращий вихід із ситуації.

— Шуруй, Апшо, — прошипів адвокат.

— Альо, приятель, вгамуйся, — заговорив Марк, намагаючись зобразити посмішку. — Я шукаю свого клієнта, Фредді Гарсію. Ну, обізнався, бува й таке.

— Та невже,— узяв його на глум адвокат. — Якби ти вмів читати, то помітив би, що повістку виписано на ім’я пана Хуана Лопеса, мого клієнта. Б’юсь об заклад, що ніякого Фредді Гарсії навіть немає в списку на слухання, і б’юсь об ще більший заклад, що ти тут просто обкручуєш клієнтів.

— Тобі краще знати, — відповів Марк. — Попустися.

— Я попустився. Шуруй давай.

Марку хотілося чкурнути геть, але він опанував себе і просто відступив:

— Хай буде по-твоєму, вилупку.

— Іди набридай комусь іще.

Марк обернувся, страхаючись поглядів Тодда і Золи.

Але вони вже втекли.

ВІН ЗНАЙШОВ ЇХ НЕПОДАЛІК, і вони всі разом поспішили в кав’ярню на першому поверсі. Коли вони витягали стільці з-під столу, до Марка дійшло, що Тодд і Зола так сміються, що навіть неспроможні розмовляти. Це його роздратувало, але вже через кілька секунд він сміявся і сам. Тодд зрештою затримав дихання і промовив:

— Гарна робота, Даррелле.

Зола витерла щоки тильним боком долоні.

— Фредді Гарсія, — випалила вона. Тодд знову зареготав.

— Годі вже, годі, — закликав Марк, досі сміючись.

— Вибач, — сказав Тодд, тримаючись за боки.

Вони ще довго сміялися. Зрештою Марк опанував себе й запитав:

— Хто хоче кави?

Він підійшов до стійки, купив три чашки і відніс до столу, за яким інші члени його фірми вже певною мірою заспокоїлися.

— Ми бачили, як підійшов той штрих, — промовив Тодд,— і, зрозумівши, що ти робиш, кинувся в атаку.

— Я думала він тебе вдарить, — додала Зола.

— Теж так подумав, — визнав Марк. Вони цмулили каву, і кожен ледве стримувався, щоб знову вибухнути сміхом.

— А що, — зрештою сказав Марк, — я добре зіграв свою роль. Так, завалив сцену, проте ніхто не засумнівався адвокат я чи ні. Так що все в нас піде як по маслу.

— По маслу! — зареготав Тодд. — Тебе ледь не побили через першого клієнта.

— Ти помітив вираз обличчя того Хуана, коли ці двоє зітнулися?— спитала Зола. — Він певно думає, що всі адвокати схиблені.

Вона знову розсміялася.

— Зарахуємо це як корисний досвід, — сказав Марк, підіграючи. — Ми не можемо зараз усе кинути.

— Даррелл Кромлі з тебе ніякий, — зауважив Тодд.

— Заткни пельку. Ходімо звідси.

ПЕРЕД ДРУГИМ СТРИБКОМ у прірву вони вирішили поміняти стратегію. Біля зали суду вельмишановного Леона Гандлфорда, десятий кримінальний відділ, тупцювала строката юрба очікувачів. Тодд з’явився першим, намагаючись створити враження, що перебуває у вкрай схвильованому стані. Він обстежив юрбу, сфокусувавшись на чорношкірому юнакові, який чекав своєї черги разом із старшою жінкою, ймовірно, матір’ю. Тодд повільно наблизився до них, усміхнувся і завів розмову:

— Хирний спосіб провести день, еге ж?

— Точняк, — відповів молодик. Його мати досадливо пустила очі під лоба.

— Це ж тут суд за КСС, так? — спитав Тодд.

— Дорожнього руху, — уточнив юнак. Його мати додала:

— Злапали, коли шпарив вісімдесят п’ять, а там можна тільки п’ятдесят миль на годину. Вже другий квиток за рік. Страховка вилітає в трубу. Отаке.

— Вісімдесят п’ять, — повторив Тодд. — Ого!

— І що? Я поспішав.

— Полісмен сказав, що його посадять, — сказала мати в повному відчаї.

— У вас є адвокат? — спитав Тодд.

— Ще нема, — відповів юнак. — Чоловіче, я не можу втратити права. Якщо я втрачу права, то втрачу роботу.

З’явився цілеспрямований Марк із телефоном біля вуха. Він увійшов у зоровий контакт із Тоддом і хутко наблизився до нього, ховаючи телефон у кишеню. Не звертаючи уваги на юнака та його матір, він звернувся до Тодда:

— Тільки-но розмовляв із прокурором, дженджиком, якого добре знаю. Добився, щоб скасували ув’язнення та вдвічі знизили штраф. Щодо відстрочки ще домовляємося, але намічається прогрес. Принесли другу частину гонорару?

— Авжеж, — сказав Тодд, витягуючи з кишені жмут грошей. Він відслинив при всіх п’ять банкнот по сто доларів і віддав їх Маркові. Коли той узяв гроші, Тодд вказав на свого нового друга й запитав:

— Скажіть, що світить хлопцеві? Зупинили, коли їхав вісімдесят п’ять при обмеженні в п’ятдесят.

Марк поняття зеленого не мав, але зараз він був Дарреллом Кромлі, ветераном вуличної адвокатури, і жодне запитання не лишалося без відповіді:

— Вісімдесят п’ять, — повторив Марк ніби з повагою. — У стані сп’яніння?

— Ні.

— Як скло, — сказала його мати. — Був би п’яний, ще зрозуміло. А так повністю усвідомлював, що робить.

— Ну мамо!

— Так чи так, вище вісімдесяти — це ув’язнення, — сказав Марк.

— А ви берете справи про перевищення?— запитала мати.

Марк солодко всміхнувся, неначе міг владнати що завгодно.

— Це мій профіль, пані, суд у справах про порушення дорожнього руху. Я знаю всіх суддів, усе підводне каміння.

— Я хочу зберегти права,