Історія однієї істерії - Ірина Сергіївна Потаніна

Десь у сімнадцять покинула навчання та подалася в столицю. Акторська кар’єра, що здавалася такою реальною, навіть і не думала складатися. На неї просто бракувало часу. Усі сили витрачалися на боротьбу за виживання. Грошей, що їх надсилала мати, ледь вистачало на сплату за кімнатку в комуналці, а жити в гостинних друзів було незручно. Вимагати більше грошей Ксюша не могла, знаючи, що матеріальне становище батьків дуже хистке. Вихована в переконанні, що наявність рідного батька ніяк не може відбиватися на її житті, Ксенька навіть не згадувала тоді про мене, — Шумилов говорив ніби сам із собою. Спогади поступово притупили його невдоволення моїм втручанням. — Дівчинка не завоювала столиці й перебралася до нашого міста. Далекі родичі по материнській лінії надали їй тимчасове житло й допомогли визначитися з інститутом. Після невдалих столичних спроб потрапити на факультет акторської майстерності, Ксюша вирішила вступати туди, де простіше. Гадаю, даремно. Ну, та це вже не так важливо. Своїм політехнічним Ксюша цілком задоволена. Про те, що я живу тут, вона довідалася зовсім випадково. Наш журнал брав участь у виставці, яку показували по телебаченню. По шістнадцяти роках розлуки ми з Ксюшею впізнали одне одного (після надання нею відповідних документів, певна річ).

Мої руки автоматично записували дані. Жорик невідривно стежив за оповідачем і мучив гострою ампулою авторучки нещасну чергову серветку. Видавець говорив і відсутнім поглядом обводив нетутешні простори десь далеко за спиною в Георгія.

«Ось чому він так ставиться до доньки й навіть бере активну участь у справах театру, — промайнуло в моїх думках. — Надолужує втрачене. Що ж, тоді довірчі стосунки між ним і дочкою не викликають підозр. Можливо, це дійсно дружні стосунки, а не ідеалістичний самообман Шумилова».

Засмутило тільки раптове відкриття: щира дружба між батьками та дітьми можлива лише по тривалій розлуці, яка дає змогу переоцінити стосунки й позбутися потреби самостверджуватися одне за рахунок іншого. До чого ж усе-таки недосконало влаштовано людину! Вона цінує лише те, що втрачає, а втратити прагне саме те, що насправді підсвідомо цінує.

— Як ви, напевне, вже здогадалися, — цього разу Шумилов повернувся до реальності без жодного роздратування, впокорився з необхідністю відвертості, — Ксенія значить для мене дуже багато. Мені не хотілося б знову її втратити.

— Повернімося до пістолета, — перебив Георгій, остаточно переконуючи мене в своєму безнадійному цинізмі.

— Після зникнення Лариси Ксюша не знаходила собі місця, — покірно взявся пояснювати видавець. — Я ж бо вже відчуваю, коли з дочкою щось не те. Запропонував поговорити відверто. Замість цього Ксюша дві години поспіль розпитувала мене про житло Хомутова, про його родичів, про його друзів. Потім довго смикала мене розпитуваннями про якогось глухонімого. Ні про якого глухонімого я тоді ще сном-духом не відав. Про що чесно й повідомив дочці. На мої прямі запитання про те, яке всі ці розмови мають відношення до зникнення Лариси, Ксюша трохи знітилась і відповіла, що, напевне, ніякого. «Просто мені дещо здається», — насупилася тоді вона. І я досі жалкую, що не з’ясував природу цього «дечого». Вперше Ксюша навмисне уникала продовження розмови. Жодного разу за минулий рік, навіть коли я випадково торкався до найінтимніших подробиць її минулого життя, Ксюша не залишала мене без пояснень. Ми давно вважали, що нам нема чого приховувати одне від одного. Розумієте, ми обоє чудово знаємо, що таке самотність. А ще знаємо, що до неї призводять саме такі недоказані слова. Люди через них стають чужими.

Ні, ця людина все-таки була інопланетянином. Знайшов, що проповідувати в наш час!

«Нормальні батьки навчають дітей стриманості й обережності… Як, цікаво знати, настільки відкритій дівчинці буде в дорослому житті? Не дивно, що вона втрапила в халепу», — думала я, так і не розуміючи, що іспит на доросле життя Ксенія давно вже склала.

По зникненні Алли Ксенія стала зовсім відлюдькуватою. Здавалося, якесь жахливе знання тягарем лягло на її плечі й не дозволяє думати ні про що інше. Розпитування нічого не дали. Тоді я заявив, що негайно піду до Хомутова з вимогою пояснень. Адже Хомутов був єдиною зачіпкою, що вела до переживань дочки. Ксюша запротестувала. «Не можна йти до Хомутова! Не можна! Коли все з’ясується, я неодмінно поясню тобі, чому. Зрозумій, якщо глухонімий раптом довідається, що ти робиш довідки, може статися непоправне! Йдеться про дуже важливі для мене речі!».

— І ви нікому не розповідали про цю розмову?

— Ця розмова сталася вчора. По тому я вирішив провести самостійне розслідування, навіть найняти детектива для виконання всіляких локальних доручень, — Шумилов, посміхаючись чомусь у себе глибоко всередині, повернувся до Жорика. — Тоді я ще не знав, що детектив може зажадати від мене висвітлення повної картини. Щоправда, тоді ще й Ксюша нікуди не їхала і я міг гарантувати й безпеку без втаємничення в справу сторонніх. Я запропонував найняти детектива Зінаїді Максимівні й був упевнений, що режисерка зателефонує в «Order». Коли до мене з’явилися ви, Катю, я трохи сторопів. Звик вирішувати серйозні справи з серйозними людьми… Ви дійсно не схожі на детектива, — я розтулила рота, щоб запротестувати, але не встигла. — Тепер я розумію, що помилявся, — поквапливо запевнив Шумилов. — Із самого початку я насторожився, коли почув від вас про хомутовський музей. Ксенія так прискіпливо розпитувала про нього… Мої підозри посилилися, коли ви сказали про глухонімого. Зізнатися, якоїсь миті я подумав, що ви відверто зізнаєтеся у викраденні дівчаток і прийшли вимагати викупу. Саме тоді я дістав із шухляди пістолет, котрий ви якимось дивом побачили. Але потім ви почали поводитись, як справжній детектив, і я обвинуватив себе в зайвій підозрілості. Коли ви пішли, я ще раз прокрутив нашу розмову в голові, визнав вашу поведінку справді підозрілою та сам зателефонував у «Order», — Шумилов ляснув себе долонею по чолі й вигукнув: — Ідіот! Треба було відразу подзвонити Зінаїді й довідатися, де вона вас таку вишукала. Втім, про цю свою помилку я, здається, вже згадував…

— Катерино, підкресли: «Варто негайно з’ясувати все з Хомутовим», — Георгій тицьнув у мій бік вказівним пальцем. — Пане Замовнику, ви зобов’язані обдзвонити Ксениних родичів і з’ясувати, чи не в них вона.

— Ось! — із відчаєм вигукнув Шумилов. — Я мав рацію, не бажаючи довірятися вам. Ви просите мене зробити саме те, чого Ксенія благала не починати. У листі