Історія однієї істерії - Ірина Сергіївна Потаніна
— Але, — видавець порушив урочистість моменту, — якщо раптом виявиться, що від’їзд Ксенії якось пов’язаний із її особистим життям… З чимось таким, що моя дочка хотіла б тримати в таємниці… З тим, що могло б зашкодити її репутації… У цьому випадку я жадаю від вас граничної коректності.
— Я ж уже пообіцяла! — обурилась я.
Ні, все-таки, що ми за люди такі? Тут дівчата зникають, а ми… Один раптом про честь родини згадав. Теж мені, консерватор-ідеаліст. Ну точно, з іншого часу до нас прибув. Іншому найважливіше власний статус підтримати. Я, мовляв, мозок розслідування. Не руки, не ноги, не що інше, а саме мозок! І нехай усі це вголос визнають та у відповідних паперах запишуть. Чорт його знає що, а не люди! Я раптом згадала, як кілька хвилин тому сама поводилася так само дивно. Замість з’ясування суті, активно доводила, що працюю «з Георгієм, а не на нього». Згадала і почервоніла.
— А втім, — вів далі Шумилов, — я впевнений, що особисте життя не могло стати для Ксенії поштовхом до необдуманих вчинків. Вона нічого від мене не приховувала б. Гадаю, цієї теми можна не торкатися в розслідуванні…
— Берімося ж нарешті до роботи, — Георгій озвучив загальний настрій.
— Отже, — я прочитала вже занотоване, — це кафе вам із Ксенією показала Лариса. Ксенія дружила з обома зниклими дівчатами. Незважаючи на те, що в Алли з Ларисою не складалося. Так?
— Начебто так. А що в цьому такого?
— Звичайний збір інформації, — я поквапилася запевнити для уникнення купи зайвих запитань і відразу постаралася змінити тему. — А звідки Лариса довідалася про цей заклад?
Дурнувате запитання відкрило новий шар для міркувань.
— Офіціантом тут працював якийсь її кавалер. Точно не знаю.
— Стривайте, — насторожилась я, — який кавалер, якщо в Лариси був постійний хлопець? Геннадій. Студент четвертого курсу радіотехнічного факультету. Вони з Ларисою зустрічаються два роки! Звідки тут узятися новому кавалеру?
— Ну, не знаю, — знітився видавець. — Мені дочка розповідала саме так: «За Ларою упадає офіціант із цього закладу». Я не заглиблювався в інтимні подробиці. І не збираюся…
— А доведеться, — вступила пробуджена від сну Жорчина шкідливість, — інакше ми ніколи не дошукаємося істини. Дивно: правила пристойності радять ігнорувати саме те, що зазвичай керує людськими вчинками. Якби Шекспір боявся слави пліткаря, ми не знали б, за що Отелло задушив Дездемону!
Я штовхнула Георгія носком чобота. Тільки-но почали говорити про справу, як він втручається! Жорик, на превеликий мій подив, послухався. Замовк так само несподівано, як і заговорив, та знову повернувся до розмальовування своєї серветки закарлючками. Але Шумилова ця тема зачепила за живе.
— Насправді, ми й так не знаємо. Приймаємо нав’язану нам автором найправдоподібнішу версію: через ревнощі. Ще й проектуємо її на наше реальне життя. Усі, мовляв, лиха від «справ сердечних». Найпростіше обвинуватити в зникненні дівчинок витівки Купідона, махнути рукою, вирішити, що нічого страшного не сталося… Перепорпати навколо зниклих кілограми брудної білизни для підтвердження своєї думки… Вірогідність забезпечена. У якої дівчини в двадцять два роки не знайдеться таємного шанувальника чи інтриги, яка розбила їй серце?
— Але погодиться, — заступилась я за свою версію, — не можна не вважати підозрілим те, що серце Лариси, яке всі вважали давно зайнятим, відкривається ще для одного претендента…
— Або ви нещирі, або ніколи не були двадцятилітньою панянкою, — наполягав на своєму Шумилов, забуваючи про свої солодкаві інтонації. — В цьому віці в них стільки сердець, що навіть поява дюжини коханих не може вважатися підозрілою. Ні. Я впевнений. Тут справа набагато серйозніша за всі ці «любить, не любить». У іншому разі Ксенія пояснила б мені, що відбувається. У нас були дуже відверті стосунки з донькою. Ми завжди тримали одне одного в курсі всіх своїх захоплень, — цього разу було видно, що він дуже нервує. — Я не знаю, що мало статися, аби Ксюша не могла цього мені пояснити… Знаю напевне тільки одне: це «щось» дуже серйозне.
Я дивилася на Шумилова й не могла стримати посмішки. Безумовно, він знову молов дурниці. Але щирість, із якою він сам у них вірив, не могла не зворушити. Те, наскільки палко він обвинувачував міліцію та нас із Георгієм у любові до «брудної білизни», наскільки категорично захищав дочку і її подруг від «липких» підозр, наскільки серйозно намагався взяти розслідування на себе — все це викликало відверте замилування. Уперше я зустрічала такого довершеного ідеаліста серед дієздатного населення нашого Міста. Відчуття, що ця людина все-таки «не від світу цього», вже зміцніло та переросло в тверде переконання.
— Наше розслідування не зрушить з місця доти, поки ви не відмовитеся від своїх ілюзій, пане Замовнику, — на відміну від мене, Георгій не збирався жаліти ідеали видавця. — Статися могло що завгодно, й «знати напевне» ми можемо тільки те, про що свідчать факти. Поки вони вказують на те, що необхідно з’ясувати все про особисте життя зниклих.
— Слухайте-но, — я вирішила переконати Шумилова більш м’якими методами, — я не лукавлю й безумовно була колись двадцятилітньою панянкою. Крім того, в мене з батьками теж складалися доволі відверті стосунки. Отож, Ксенія могла не відкрити вам якоїсь таємниці тільки в тому випадку, якщо ця таємниця була чужою. Ви ж бо знаєте свою дочку? Чи могла вона бути причетною до сердечних справ, скажімо, Лариси? Чи могла зберігати таємницю подруги навіть від вас?
— Ну… Теоретично, так, — підозрюючи в моїх словах чергову пастку для свого ідеалізму, примружився Шумилов.
— Саме ця таємниця могла змусити Ксенію поїхати. Саме цю таємницю ми повинні, на ваше, до речі,
