Історія однієї істерії - Ірина Сергіївна Потаніна

— Про що ви говорите? — Шумилов поставив запитання, котре мучило й мене.

— А ви не знаєте? — посміхнувся колишній опер. — Що ж, не копирсатимусь у заборонених для мене темах. Надам це коштовне право людям із міліції. Гадаю, їм досить буде почути, що протягом усієї розмови з Катериною, ви ні на мить не випускали з руки пістолета. Того, що лежить у верхній шухляді вашого столу. Одного цього достатньо, щоб зацікавитися. Чим же так налякала вас людина, яка збирається розслідувати справу про зникнення подруг вашої дочки?

До цієї тиради я вважала, що схильність до перебільшень і хвороблива уява — моя прерогатива. На жаль, Георгій бив усі рекорди, вигадуючи щось уже геть несусвітне. І як тільки йому таке в на думку спало?

— Не напружуйтеся марно, — по хвилинному роздумі промовив Шумилов, — нічого не доможетеся. Дозвіл на зберігання зброї в мене є. А в тому, що я вирішив покрутити її в руках, нема нічого протизаконного. Я ж нікому не завдав шкоди. Катю, підтвердіть. Я ж навіть не погрожував вам?

Цього разу я розгубилася остаточно. Чи погрожував мені Шумилов? Гарне запитання…

— Не знаю, — чесно зізналась я, припускаючи, що навіть якщо видавець мені й погрожував, я цього просто не помітила.

— Тобто як це «не знаю»? — видавець розцінив мою відповідь по-своєму. — Не будете ж ви стверджувати… — Шумилов затнувся. — Як спритно ви все підлаштували! — вичавив він із себе нарешті. — У секретарки був вихідний. А ви притягли з собою сестру. Виходить, у мене навіть нема свідка… Відверто кажучи, не розраховував, що ви помітите пістолет. Тепер, заявляючи, що я погрожував вам, ви зможете зчинити такий галас… Правильний спосіб шантажу. Дбаючи про свою репутацію, я дозволю об себе ноги витирати. Прийміть мої вітання.

— А ви — моє співчуття, — твердо мовив Жорик, залпом допив рештки кави та підвівся. На мить мені здалося, що Георгій забув, де він, чи хто він, і дійсно збирається ображено пройти водою до виходу. Вже стоячи, Георгій вирішив дещо пояснити. — Співчуття з приводу вашої доньки. Через батькову потайливість Ксенія позбувається надійного захисника в моїй особі.

«У наших особах!» — подумки виправила я, але, на щастя, мені не забракло совісті й розуму, щоб змовчати.

Шумилов тяжко зітхнув.

— Стривайте, — швидко промовив він, так, начебто й справді повірив, що Георгій може піти.

— Так? — Жорик слухняно сів, розуміючи, що знову переміг.

— Останній спосіб тиску на мене дійсно виявився дієвим. На всі ці ваші погрози щодо міліції мені, відверто кажучи, начхати. Гаразд, я все поясню. Якщо ви вважаєте, що це може допомогти Ксюші…

— Вважаю.

— Я не збирався стріляти в Катю. Я збирався залякати її.

— Я не боюся зброї, — спробувала я розрядити обстановку. — Краще б ховали в шухляді змію чи пацюка… Тоді я б злякалася.

Не дивлячись на мене, Жорик коротко смикнув рукою, виставив долоню в мій бік. Попередній досвід свідчив: цей жест означає ввічливе прохання помовчати й не заважати. Я неохоче скорилася. Чому якщо розмовляти, то неодмінно в обстановці крайньої напруги?

— Залякати і…?

— І все. Я сподівався, що в такому стані вона розповість мені правду. Про музей одного літератора, про глухонімого, про мою дочку…

— Яку правду?

— Якби я знав яку, то, напевне, не потребував би пояснень. Так. Я розумію. Усе це має дуже дивний вигляд. Гаразд, старатимусь говорити зрозуміло, — і тут Шумилов обдарував мене таким підозріливим поглядом, що я мимоволі зіщулилась. — Тільки поясните мені колись, чому ви приховали від мене, що помітили пістолет?

Випереджаючи мою відповідь, Георгій знову махнув рукою. Я скривилась, знизала плечима і багатозначно кивнула Шумилову на Жорика. Мовляв, обов’язково пояснила б, але ж бачите, не дозволяють. Насправді, я не могла нічого пояснити, не те що замовникові, але й собі самій. Звідкіля Георгій довідався про пістолет, якого я не бачила й про який навіть не підозрювала?!

Шумилов зрозумів, що відповіді не дочекається, і приречено почав викладати.

— Розумієте, звідтоді, як зникла Лариса… — Шумилов замислено примружився, здавалося, вперше оформляючи свої невиразні підозри, — …Ксенія почала поводитися дуже дивно. За той рік, що дочка живе зі мною, я вже досить добре вивчив її. Повірте, від природи Ксюша — дуже добра, відкрита дівчинка.

— Даруйте, а де Ксенія жила раніше? — втрутилась я, перш ніж Георгій устиг виставити свою дурнувату долоню.

— Не знаю, — відповів видавець. — З її плутаних розповідей, то в друзів, то в тітки. Я не надто третирую дочку розпитуваннями про минуле життя.

Я, не цілком розуміючи, яке таке «минуле життя» може бути в двадцатидворічної дівчини, запитливо втупилась у видавця.

— Від вас подібного гуманізму, я, звичайно ж, вимагати не можу, — не зміг не куснути Шумилов. — Хоча ваші розпитування третирують куди більше. Пояснюю й це. Ми розлучилися з Ксюшиною мамою, коли доньці було п’ять років. Розійшлися галасливо, негарно й назавжди. Попервах я ще домагався права на спілкування з дочкою, але новий чоловік Ксюшиної матері був налаштований проти. Незабутні хвилини принижень. Заплакані доньчині оченята, звернений до мене ствол мисливської рушниці, хрипка лайка колишньої тещі, яка завжди вважала мене не гідним своєї родини, та спокійний, очужілий голос жінки, яка була колись єдиною близькою мені людиною: «У мене родина, Едику. Не псуй нам життя. Ксенька не потребує тебе. Ти завжди був поганим, неуважним батьком». Я поїхав назавжди з того маленького містечка, яке донині вважаю своєю батьківщиною. За шістнадцять років по тому Ксенія приїхала в наше місто, а ще за півроку відшукала мене. До того часу встигла вступити в інститут, захопилася театральною студією Зінаїди, жила в гуртожитку, заробляла, торгуючи косметикою. Звичайно, я забрав доньку з «общаги». Ми дуже зблизилися. Виявилося, що з матір’ю Ксенія жила лише до п’ятнадцяти років. Потім поїхала в райцентр і вступила до училища.