Історія однієї істерії - Ірина Сергіївна Потаніна

— А ви своїм святенницьким чистоплюйством не даєте нам змоги це зробити, — безнадійно зіпсував уже нібито встановлену довірчу атмосферу Георгій. — Хоча що довше я думаю про це, то більше переконуюся, що ви зумисне приховуєте від нас якісь факти з життя дочки. А мораль — це просто прикриття. Адже так?

Цього разу Георгій відклав серветку та пильно глянув на видавця. Я заходилася зацікавлено розглядати закарлючки, залишені ним на серветці, намагаючись зрозуміти, яким же чином вони привели Жорика до таких ось категоричних висновків.

— Ви будь-якими шляхами прагнете відвести слідство від особистого життя дочки. Це підозріло. Крім того — й тут уже ніяк не викрутитеся — ви підозрювали Катерину в причетності до зникнення Ксенії зовсім не через природну обережність, якою прикриваєтеся зараз. А через що?

— Я вже пояснював, — у голосі Шумилова пролунали залізні нотки, а очі блиснули холодним вогнем, — просто хотів перестрахуватися. А те, що я не хочу дозволяти стороннім колупатися в особистому житті дівчаток, може здатися підозрілим тільки людині, позбавленій будь-якої шляхетності.

Отакої! Видавець перейняв Георгієву тактику й тепер також веде відкриту війну, не соромлячись переходити на особистості. Розмова відгонила вже крайнім ступенем маразму. Подумати тільки, на що може перетворити чоловіків миттєва іскра антагонізму! Жодного з них, схоже, знову не обходило зникнення дівчаток. Єдиною метою обох тепер стало доведення власної правоти.

Виходить, я помилялася. Виявляється, для того, щоб Жориків геній знову прокинувся, недостатньо просто змусити мого чоловіка замислитися. Треба ще ізолювати його від інших особин чоловічої статі, щоб запал вивищення над подібними до себе не завів його в нетрі суперечок, де не виборюють істину, а тішать власне самолюбство. Крім цього, Георгія необхідно годувати, підтримувати й зацікавлювати. Простіше вже самій провести розслідування. Але, на жаль, у мене ніколи не було таланту сищика. Загалом, пошуки зниклих дівчаток переростали у вкрай витратний і безперспективний захід.

— Добродії! — я знову вирішила зробити все, що від мене залежало. — Вам не здається це абсурдним? Усе перекинулося з ніг на голову. Детектив і замовник повинні мати спільну мету. Навіщо ж ви створюєте перешкоди один для одного?

— Я просто хочу обмежити поле діяльності пана Собаневського. Навіщо лізти в справи, які не стосуються Ксюшиного від’їзду? Зрештою, спонсую розслідування я, тож маю право вирішувати, які саме відомості мене цікавлять.

— Йдеться не про відомості, цікаві для вас, а про факти, які цікавлять слідство! — зауважив Георгій. — Або ми працюємо без заборон, або все-таки пошукайте іншого детектива.

Шумилов збирався розлютитись. Шумилов збирався остаточно розірвати стосунки з цим нахабою. Шумилов жалкував, що поступився на початку розмови. Шумилов хотів сам узятися до пошуків. Шумилов хотів, а я не хотіла. Дівчаток було шкода. Та й куди правду подіти, справа мене вже встигла добряче зацікавити. Раптом я згадала, що в суперечці двох чоловіків вирішальне слово завжди належить жінці, тож зважилася остаточно взяти ініціативу в свої руки.

— Давайте пошукаємо компромісу, — випередила я Шумилова. — Ми ж визначилися з метою ще на початку розмови…

— Методи теж викликають суперечки, — сказав Жорик, і я зрозуміла, що йому теж не хочеться відсторонятися від цієї справи, інакше він не допомагав би мені в спробах врегулювати ситуацію. Жорика загризло б власне сумління, коли б він зараз покинув зниклих акторок напризволяще перед кричущим ідеалізмом Шумилова.

— Жах! — щиро обурилась я. — Скільки дорогоцінного часу марнуємо тільки на те, щоб навчитися розуміти одне одного. Едуарде Семеновичу, повірте, ні я, ані Георгій не прихильники підживлення хвилі пліток навколо вашої доньки. Але якщо всього до кінця не з’ясуємо, можемо загубити щось важливе, здатне допомогти в її пошуках. Розумієте? Давайте домовимося так. Ми обіцяємо конфіденційність. Обіцяємо розпитувати будь-кого з Ксюшиних знайомих тільки в разі крайньої необхідності. Ви, в свою чергу, обіцяєте бути цілком відверті з нами та налаштовувати на відвертість усіх, кого зможете. Згода?

По суті, моя пропозиція мало чим відрізнялося від Георгієвих вимог, але, схоже, на даний момент проблема полягала не в тому, що говориться, а в тому, хто говорить. Насправді видавцеві давно вже хотілося погодитись (адже він дійсно був зацікавлений у пошуках дочки), але впокоритися з перемогою Георгія він не міг. Погодитися зі мною було простіше.

— А як будемо проводити межу між крайньою необхідністю і нездоровою цікавістю?

— Будь-які переговори вестимемо тільки з вашої згоди.

Жорик відчайдушно замотав головою. Видавець, швидше скоряючись інстинктові протиріччя, аніж приймаючи зважене рішення, кивнув ствердно.

— У свою чергу й ти повинен зрозуміти, — взялась я до Жорика, — що Едуард Семенович має право жадати від нас коректності. Він не хоче ставити під загрозу репутацію своєї дочки. Що ж тут поганого?

— Репутація людини створюється її вчинками, а не оцінкою оточення, — стояв на своєму Георгій. — Я таки обіцяю зберігати всі отримані відомості в таємниці, але хочу мати право «порпатися», як висловлюється наш замовник, у будь-яких темах, що цікавлять слідство.

Я глянула на годинник і відчула цілковитий занепад сил. Сподівань на те, що вдасться розбудити Георгіїв геній і «розкрутити» справу, дедалі меншало. Ось уже годину ми займалися перетягуванням линви. Навіть ті зачіпки, що манячіли на обрії слідства майже виразно, дотепер не було обговорено. Такі як, скажімо, під’їзд, у якому сховався хлопець, котрий приніс листа від Ксенії, або сам зміст листа… Усі мої спроби врятувати становище виявлялися марними. Чоловіки незмінно поверталися до теми відстоювання власних інтересів. З моменту першого різкого «обміну люб’язностями» за нашим столиком не пролунало жодної нової думки.

— І перше, в чому я хотів би порпатися, — Георгій зробив театральну паузу, — це мотиви вашої, пане Замовнику, поведінки.

«О, ні! — тільки й змогла подумати я. — Знову! Схоже, крім особистості Шумилова, Жорика зараз ніщо не обходить. Зрештою, ця марна лайка починає навівати нудьгу!»

— Скажіть, у вас є дозвіл на зберігання зброї?

І відповідайте, будь ласка, за що ви збиралися пристрелити Катерину? Не змушуйте мене спантеличити цими запитаннями моїх колишніх колег із органів. Упевнений, що вони доможуться від вас зізнання. Щоправда, їхні методи мені не надто до вподоби…

«М-да… Щодо нудьги