Історія однієї істерії - Ірина Сергіївна Потаніна

— І ця на додачу! — я не витримала та почала обурюватися разом із Георгієм. — Це у вас що, родинне? Заявляю публічно: про що б ми не довідалися, застосовувати ці відомості будемо тільки Ксенії на благо. Чому ви постійно прагнете ускладнити справу?

— Це ви про що? — уважно глянув на мене видавець.

Я зрозуміла: нейтральним «так просто, ні про що» тут не відбудуся. Кидаючи на провокаторку Тигру гнівні погляди, була змушена розповісти Шумилову про записки з погрозами.

— Цього не може бути, — поблідлий раптом видавець відчайдушно замотав головою. — Навіщо б Ксюша вам погрожувала?

— Саме це ми й збираємося з’ясувати.

— Стривайте, у мене в машині лежить записка, написана Ксюшею кілька днів тому. Я зараз принесу.

Видавець закрутив педалі, просуваючись до «причалу».

— Негайно поясни, як ти довідався про пістолет! Адже я не бачила його насправді! — накинулась я на Жорика, нітрохи не соромлячись Тигриної присутності.

— Обручка, — задоволений справленим враженням, самовдоволено посміхнувся Георгій, — Шумилов тобі вочевидь сподобався. Ти могла не поцікавитися, чи одружений він, тюльки в тому разі, якби тобі не трапилося нагоди помітити обручку. Виходить, ти не бачила його правої руки. Він тримав її під столом. Навіщо? Думка про пістолет була досить несподіваною, але я вирішив перевірити про всяк випадок. І вцілив у саме яблучко.

Я подумала, що, по-перше, тримати руку під столом Шумилов міг із яких завгодно інших причин, а по-друге, я могла просто забути, що цікавлюся наявністю дружини в цього видавця. До речі, на запитання, чи носить Шумилов обручку, я не могла відповісти й зараз. Випустила з уваги, не згадала про власну зацікавленість. То тепер вважати, що й нині Шумилов теж збирався погрожувати мені пістолетом? Маячня якась. Для Жорика це викриття було випадковим везінням.

Але, пам’ятаючи, що розумовий процес Георгія значно покращується, коли його хвалять, я вирішила трохи полицемірити.

— Це ж треба! Просто геніально! Бідолашний Шумилов! Попастися на такий відвертий блеф…

Тигра переводила здивований погляд із мене на Георгія і нічого не могла зрозуміти.

— Розповіси дядькові — уб’ю! — серйозно промовив раптом Жорик і суворо глянув їй у вічі.

Я зібралась обуритися.

«Знайшов як жартувати з дитиною! Христина, зрештою, не зобов’язана розуміти такий дурнуватий гумор. Дівчинка може злякатися!» — подумки сформулювала я текст до свого гніву.

Але Тигра не розгубилася — сміливо прийняла його погляд, насупилася, теж зробила дуже серйозний вираз і процідила:

— Уб’єте — розповім дядькові!

— Браво! — я захоплювалася цією дівчинкою.

— Згоден, — уже посміхаючись, підтримав мене Георгій. З цієї миті не тільки я, але й Жорик, перейнялися симпатією до Христини.

Тим часом нас очікували за сусіднім столиком.

— Тигро! Ти обіцяла мені детектива! — вирішила нагадати про себе режисерка, переходячи з інтимного шепоту, яким вона обливала свого співрозмовника, на нормальну для себе гучність. Природно, її заклик почула вся околиця.

— Уже їдемо, — озвалась Тигра, якій доводилося кричати, щоб бути почутою.

— Детектива-дівчинку! — Зінаїда Максимівна помітила нарешті й Георгія і, напевне, здогадалася, хто він такий, та поквапилась уточнити. — 3 нею ми вже потоваришували!

Я розсміялася. Жорик ображено пробурчав собі під ніс, що детективів-хлопчиків не буває. Шумилов саме цієї миті підпливав до нас, тож вигукнув:

— Із вуст Зінаїди це звучить як комплімент. Вона рідко каже, що потоваришувала з кимось. Схоже, ви їй припали до вподоби.

— Ну, хоча б комусь! — в’їдливо зауважила я, натякаючи на його власне дивне ставлення до мене.

— Ось погляньте, — Шумилов показав нам записку, що повідомляла, буцімто Ксюша проходила повз офіс, але всередину не зайшла, бо поспішала. — Це вона мені так вітання передавала. Десь із тиждень тому.

Сумнівів не лишалося. І цю записку, й прощального листа, й погрози писала Ксенія. Донька Шумилова напевно знала щось, і це щось виводило на інших зниклих акторок. Можливо, тому вона й змушена була зникнути. Боялася, що знання можуть дорого коштувати… Якщо, звичайно, Ксенія сама не винна в зникненні подруг.

— Так, до речі, — переходячи на сухий діловий тон, повідомив Шумилов, який проігнорував розмови про можливу доньчину провину. — Той хлопець, який показав Ларисі це місце, виявляється, у відрядженні. З ним поговорити не вдасться.

— Яке відрядження в працівника кафе? — не зрозуміла я.

— У пана Буля мережа ресторанів на узбережжі Криму. Ларисин друг поїхав адмініструвати новий водний ресторан у Ялтинському «Бульку». Зате я взяв координати іншого офіціанта. Його Лариса теж знала. Може, він що підкаже.

— Це добре, — похвалив Георгій.

Я нарешті вирвалася з цієї розмови, щоб усе-таки навідати режисерку.

— Хто такий цей джентльмен? — пошепки поцікавилась дорогою в Тигри.

— Це Масик, — шепнула помічниця, — він же Максим Максимович. Тип, що треба. Чоловік Зінаїдоччин.

Чоловік Масик був кілограмів на п’ять важчий за режисерку, вищий за неї теж сантиметрів на п’ять і молодший приблизно на п’ять років. З урахуванням їх величин, ця різниця здавалася незначною. Зінаїда вертіла ним, як хотіла. Точніше, робила вона це так, як хотів він. Тому стосунки цієї пари вирізнялися рідкісною гармонійністю. Масик бізнесменив, Зінаїда займалася творчістю. Обоє з задоволенням ділилися одне з одним радощами своєї роботи й воліли не втаємничувати подружжя в неприємності. Іноді режисерка вередувала. Стомлювалася від театру та висловлювала бажання покинути роботу. Чоловік Масик, посміхаючись, підтримував її ініціативу, чудово розуміючи, що Зінаїда не витримає і двох днів бездіяльності. Дійсно, до вечора наступного вихідного Зінаїда тяжко зітхала та сідала за вичитування нової п’єси чи збірника вправ з акторської майстерності.

— Це я домогосподарка?! — обурювалася вона вже за кілька годин. — Ні! У мене на лобі написано, що я головний хто-небудь!

Чоловік Масик знову посміхався, відвозив наступного дня режисерку в БК і чарівно домовлявся з директором, переконуючи того не нервувати з приводу її постійних приходів-відходів.

— Вона людина